ПРО ВІРУ І ЗНАННЯ

Продовження (початок у ВіК №4, №3, №2)

    Власне релігійна віра не помножує, а зменшує кількість предметів віри. Я не повинен вірити відтепер у долю, у зірки, у партію чи в себе. Я вільний від переконання у безпомилковості своїх знань, у безумовній загальній значимості своїх інтересів. Одкровення Промислу скасовує безумовність влади всіх законів - як соціології, так і астрології - над моєю свободою.

Віра виявляє, що у світі немає нейтральних речей, що в Божому Задумі і Промислі все може вести нас до духовного зростання, але якщо наш духовний погляд ослабшав, то усе може послужити нашому викриттю на Страшному Суді. Віра творить одкровення Розуму. Нею здійснюється феноменологічна революція: у зовнішньому світі начебто нічого не відбулося, ніяких нових подій, але все змістилося в моєму сприйнятті світу, усе знайшло свій зміст. Так у підсумку феномен віри збирає всі розуміння і щаблі в прийнятті Божественного Промислу.

Віра як вольове зусилля до пізнання Істини веде до споглядання Істини в її благодатному саморозкритті нам. Але це споглядання не може продовжуватися очевидно й інтенсивно в нашому земному житті. І тому від віруючого потрібно не тільки мистецтво піднятися на вершину, але й уміння прокласти шлях від цієї вершини до наступної - через долину, що неминуче їх розділяє (тому що "діяльність завжди передує спогляданню" - завжди, у тому числі і після того, як перше осяяння освітило серце).

Продовжуючи свою розмову про два види віри (і "відання"), Преподобний пише: "Є відання, що передує вірі, і є відання, що породжується вірою. Природне відання розпізнає добро і зло. Цією розсудливістю можна нам знаходити шлях Божий. Потім віра веде до справ покаяння, а відтіля дається людині духовне відання, тобто відчуття таємниць, що народжує віру істинного споглядання. Але і не страх Божий породжує це відання. Бо що не вкладено в природу, те не може і народитися. Але відання це дається в дар діянню страху Божого"

Страх Божий - благодатний дар, не людський, а Божий. Людина нагороджується за працю по наживанню цього добра, за діяння страху Божого, тобто за життя, що при кожному кроці пам'ятає про заповіді Творця. Але тепер цей страх - це не той переляк несподіванки, про який ми говорили, формулюючи принципи діалогічної метафізики. Він проходить. Але все життя християнського праведника супроводжує інший страх - страх втратити Бога. За поясненням св. Климента Олександрійського, "страх Божий, власне, не переляк перед Творцем, а острах відпасти від Бога". Так само і для авви Дорофея страх християнина - це страх образити уже виявлену і пізнану любов Отця. Досконалість віри дарується благодаттю. Щоб прийняти цей дарунок - віра повинна провести людину шляхом подвигу. Щоб вести його цим шляхом, вірі потрібна згода розуму і совісті. Виходить, справа не в антиноміях "розуму і віри". Навпроти, лише при єдності розуму, пізнання, волі, віри і любові може людина вийти зі своєї самітності. "Віра сяє у душі від світла благодаті, свідченням розуму підкріплює серце, щоб не похитнулося воно в безсумнівності надії, далекої від усякого сумніву. І віра ця виявляється не у вдосконаленні слуху вух, але в духовних очах, що бачать приховані в душі таємниці". Віра є пізнання безсумнівного, але ця безсумнівність уловлюється не раціонально, а екзистенціально, досвідом проживання знайденої істини.

Віра є подією, у якій долається прірва між людиною і Творцем, які нарешті знаходять одне одного. Згода на віру ніяк не є проста сприйнятливість. Це не пасивність, а дія.

Зрештою ми приходимо до того, вже не філософського, а власне богословського визначенню віри, що дав ап. Павло. Це ключове визначення віри ми зустрічаємо в Посланні ап. Павла до Євреїв. "Есть же віра уповаемых извіщение и вещей обличеніе невидимых", - говорить церковнослов'янський текст (Євр. 11, 1). В українському варіанті: ”А віра – то підстава сподіваного і доказ небаченого.”

У грецькому варіанті в Апостольському посланні стоїть слово - ipostasis , у латинському перекладі - substantia. Слов'янський переклад, пам'ятаючи про те, що слово "іпостась" у патрологічній традиції розуміється як "особистість", пропонує слово "обличение", тобто наділення ликом (образом), проступання образу невидимого та очікуваного. У сучасному екуменічному перекладі Біблії французькою мовою вірш із послання Павла, що нас цікавить, перекладений так: "Віра є спосіб володіння тим, на що сподіваєшся". На філософську мову Павлове визначення можна перекласти як субстанціонування очікуваного.

Чого очікують християни? Життя майбутнього віку, життя в Бозі. Вона саме і здійснюється вірою. Віра "доводить до безсумнівності в сподіванні". Від "сповіщення тих, що сподіваються" народжується та безстрашність, про яку говорить преп. Ісак Сиріянин. У вірі людина віч-на-віч стикається з таємницею майбутнього життя.

"Віра є іпостась речей, що перевищують розум". Віра є "алетея" - непотаємне проступання Суті, є реальний доторк до останньої Святині. Ми можемо згадати тут хайдегеровський аналіз вчення Платона про істину, а можемо просто звернутися до того ж преп. Максима: "Істина не є тим, що належить забуттю". Ця суть, що стоїть за світом минущих феноменів, і є істина (алетея), і до неї приводить людину віра.

Світ людини сповнюється змістом. Не випадково чудеса на церковній мові називаються "знаменіями" - виявленнями змісту. Зміст є щось вище, метафізичне стосовно до світу фізики. А, по визначенню проф. Н.Н.Фіолетова, "чудо - це дія вищого порядку буття на нижчі його щаблі ". Чудом людина розпізнає присутність Бога у світі, у своїй долі, у своєму серці.

Якщо ж належні міри духовної безпеки дотримуються, тоді - "люби Бога і роби що хочеш". Християнство вимагає гармонії духовної роботи і роботи розуму, гармонії духовного пізнання і світської культури, а не відсікання усього небіблійного. Тому то і сказав найбільший для російського богослов'я авторитет - митр. Філарет (Дроздов): "Віра Христова не є у ворожнечі з істинним знанням, тому що ніколи не була у спілці з невіглаством".

Розум усе ж має межі, пов'язані з тим, що він дає лише знання про щось частково, що аж ніяк не може бути тотожним самому об'єкту пізнання. Як би блискавично не діяла думка людини - подолати граничні екзистенційні межі вона не взмозі. Яким би яскравим та глибоким не було міркування людини - людина залишається тільки людиною і як така не отримує частки в іншому Бутті. Той політ душі, що наділяє людину можливістю належати до Вищого, до Отчого, на мові богослов'я називається саме вірою.