Живий літопис

ТЛУМАЧНИЙ МОЛИТВОСЛОВ

З благословення отця-настоятеля ми відкриваємо рубрику, в якій пропонуємо до вашої уваги переклад церковнослов'янського тексту молитв і пояснення до нього. Цього разу, з нагоди Різдва, подаємо тропар і кондак свята.

Тропар Різдва Христового

Рождество Твоє, Христе Боже нашъ, возсiя мiрови світъ разума: въ немъ бо звіздамъ служащiи звіздою учахуся, Тебі кланятися солнцу правды и Тебе відіти съ высоты востока. Господи, слава Тебі.

Різдво Твоє, Христе Боже наш, засяяло світові світлом розуму. Бо в ньому ті, що служили зорям, від зорі навчалися Тобі поклонятися, Сонцю Правди, і Тебе знати — Схід з висоти. Господи, слава Тобі!

Тропар — короткий піснеспів, в якому висловлюється зміст свята. Слово “тропар” (грец. troparion тропаріон) походить від слова “повертатися”, “звертатися” (trepw трепо); мається на увазі, що тропар завжди поють за якимось зразком, до якого треба звертатися при виконанні тропаря.

Тропар Різдва побудований на трьох місцях Святого Письма. Перше — пророцтво Малахії: “І зійде для вас, хто боїться Мого імени, Сонце Правди, і в його крилах — зцілення” (4:2). З цього вірша у тропарі запозичено, крім епітета “Сонце Правди”, ще слово “сходити”, “підійматися”, “з'являтися”, “зростати” (avnatellw анателло), яке перекладено тут як возсiя (і так само у церковнослов'янському тексті Малахії: И возсiяетъ вамъ боящимся имене моего солнце правды), але у тропарі це слово має спонукальне (так зване перехідне) значення: Різдво Христове “підняло”, “вивело”, “з'явило” світло розуму.

Cвітъ разума точніше не “розуму”, а “знання” (gnwsij гносіс). Саме це слово було головним у вченні єретиків II ст. — гностиків, — які намагались змішати християнське Одкровення з язичницькими міфами та східними філософсько-містичними уявленнями. Вони вчили, що спасіння здобувається особливим таємним “знанням”, гносісом. Проте не ця думка сама по собі була єретичною, бо все залежало від того, як розуміти цей “гносіс”: і Отці Церкви також говорили про справжній, християнський, церковний “гносіс”. Головна єресь гностиків полягала у тому, що вони вчили про уявне, нереальне, примарне втілення Ісуса Христа; мовляв, тільки здавалося, що Він прийшов у фізичному тілі, а насправді це був безтілесний дух. І ось, з приводу вживання слова “гносіс” у різдвяному тропарі, можна побачити тут приховану полеміку з гностичними уявленнями: адже саме Різдво Христове, себто втілення Сина Божого у реальному, фізичному тілі, стверджує православне вчення про Боголюдину — що Христос є і досконалим Богом, і так само досконалою людиною — і відкидає гностичну єресь; тому Різдво і принесло справжній, православний “гносіс” замість хибного єретичного “гносісу”.

Друге місце Писання, на яке посилається тропар, це розповідь про східних мудреців, що прийшли поклонитися щойно народженому Царю Юдейському. Вони були магами (“волхвами”), астрологами, що “служили” (мається на увазі: релігійно служили, вклонялися) зіркам. І ось, чудова Зірка Різдва “навчила” їх поклонятися Сонцю Правди.

Словом правда перекладено одне з найбагатозначніших біблійних і богословських понять (dikaiosunh дікеосіни), яке поєднує в собі значення справедливості, праведності, правди і — хоч це на перший погляд здається несподіваним — милосердя, милості, любові. Справедливість — це відповідність до вимог закону. І у Старому Завіті, і в усіх стародавніх народів вона мала суворий и невблаганний вигляд, бо вимагала неминучого покарання злочинця. Хоч би він і розкаювався у своєму вчинку, але якщо факт злочину — переступу закону — мав місце, справедливість повинна бути задоволена. Втім, уже у пророків (особливо в Ісайї, у псалмах) звучить надія, що Боже милосердя перевищує Його справедливість. Пророк Малахія очікує сходу Сонця Справедливості Божої, яка б відновила на землі знехтувану правду. Але у всіх своїх сподіваннях люди не могли навіть віддалено уявити собі, в чому полягає справжня Божа справедливість. Про це ясно говорить св. Апостол Павло у Посланні до Римлян: справедливість Божа — це благодать, себто бескорисливий, щедрий, нічим не заслужений дар, нескінченна милість до грішників, дар любові. І полягає ця “справедливість” у тому, що коли всі згрішили і були позбавлені Божої слави, то Бог, замість покарання грішників, Сам посилає Свого Сина, перекладає на Нього всі гріхи і прощає всіх у Христі. Отже, Сонце саме такої “Правди” засяяло нам у Різдві Христовому.

Нарешті, третє місце Св. Письма — це пророцька пісня Захарії, батька Іоанна Хрестителя: “через велике милосердя нашого Бога, що ним Схід із висоти нас відвідав” (Лк. 1:78). Тут “Схід” — не країна світу, а назва дії сходу, сходження, підйому сонця (avnatolh анатолі — іменник від того ж дієслова анателло, що ми згадували вище); інакше кажучи, “Схід”, який має на увазі Захарія і разом з ним різдвяний тропар, — це Сонце, що сходить. Відомо, що одним із найулюбленіших язичницьких божеств було сонце і особливо — сонце на сході, бо в цю радісну ранкову годину воно перемагає і розганяє темряву і збуджує сили життя. Наприклад, у досить поширеному в ранньохристиянську добу містеріальному культі митраїзму (культі, який певний час був серйозним суперником християнства і претендував на статус світової релігії) персидському богові Митрі вклонялися під образом сонця, що сходить. З цим також пов'язано призначення Церквою дати Різдва на 25 грудня (бо точна дата народження Спасителя невідома; деякі міркування вказують лише на кінець грудня) — день, у який язичники святкували народження “непереможного Сонця”; зробивши це, Церква ніби вказувала на істинне Сонце як Подателя духовного життя, тепла і світла — замість усіх “узурпаторів” (Митри або іншого бога чи, як бувало, римських імператорів), хто безпідставно претендували на це звання. Але в тому, що особлива пошана до сонця — актуальне питання не тільки минулого, але й сучасності, мені довелось переконатися на власному досвіді. Один мій православний знайомий похилого віку якось поділився зі мною своїм “відкриттям”: на підставі слів псалма 18:5 въ солнцi положи селенiе свое він збагнув, де саме на небі Бог — в сонці! У цій людині наче відродилося стародавнє живе ставлення до сил природи, яке приводило давніх людей до поклоніння їм. Отже, символ ранкового сонця на сході у тропарі Різдва ніби стверджує, що всі найкращі релігійні надії і почуття всіх народів сповнилися в Ісусі Христі. Цікаво й те, що коли звичайне сонце сходить знизу, Сонце Правди, навпаки, сходить з висоти. У цьому образі можна розуміти богословську істину про те, що Христос — не людина, яка удосконалилась настільки, що в ній оселився Бог (як стверджували деякі єретики), але Бог, що став людиною.
 

Кондак Різдва

Діва днесь Пресущественнаго раждаетъ, и земля вертепъ Неприступному приноситъ: анггели съ пастырьми славословятъ, волсви же со звідою путешествуютъ: насъ бо ради родися отроча младо, Превічный Богъ.

Діва сьогодні Надсутнісного народжує, і земля печеру Неприступному приносить, ангели з пастухами славословлять, а волхви із зіркою подорожують; бо заради нас народилася мала Дитина, предвічний Бог.

Кондак — інший короткий піснеспів, що так само як і тропар зображує сутність свята. Походження цього слова неясне.

Кондак Різдва — один із небагатьох піснеспівів, авторство яких нам точно відоме: цей твір склав один із найвидатніших церковних поетів св. Роман Солодкоспівець. Він заспівав його після тієї ночі, коли йому з'явилася Богородиця, дала сувій і звеліла з'їсти. Саме після цього він отримав дар складання дивовижних духовних пісень.

Пресущественный неможливо перекласти якимось існуючим українським словом (і це стосується будь-якої сучасної мови). Власне, і в самій грецькій це теж незвичайне слово (u`perousioj іперусіос), філософський і богословський неологізм. Воно означає: той, що перевищує усіляку сутність, істоту; той, хто понад усім існуючим, над усіляким буттям.

Походження цього поняття сягає відомого місця з “Держави” Платона, де він каже, що верховна Ідея всіх ідей, Ідея Блага (яку, до речі, він зображував також під образом сонця) перевищує сутність, буття, існування. Потім це поняття любили вживати послідовники Платона неоплатоніки, але також і Отці Церкви, особливо автор, відомий під іменем Діонісія Ареопагіта.

Особлива виразність кондака будується на парадоксальній антитезі: Той, Хто перевищує все буття, все, що існує, тим не менше народжується, себто отримує буття! Той, до Якого неможливо підійти, приступити, вміщується у якійсь печері! Потім піснеспівець зображує теж дивні, хоч і не в такій мірі, картини: пастухи, що займають такий низький соціальний рівень у земному житті (не царі і пани!) складають єдиний хор славослов'я з духовними істотами — ангелами; маги-астрологи, які звикли споглядати переміщення зірок, самі подорожують із зіркою. І в кінці знову разюча антитеза: мала Дитина — предвічний Бог. Усі ці парадокси мають на меті вказати на невимовну тайну Боговтілення.