Живий літопис

"СЛАВА ТЕБІ,
ПОКАЗАВШЕМУ НАМ СВІТ!”

Скільки мов знаєш - стільки разів ти людина”, - промовляє до нас старовинне прислів'я. Що ж це буде за людина, котра, вивчаючи мову своїх сучасників, занедбує мову, якою Свята Церква молиться за її прадідів? “Бо що маєм - не цінуєм, втративши, ридаєм...”. Часом у свому прагматизмі ми ледво що можемо здобути, а втрачаємо - коріння нашої прадавньої мови з численними відростками діалектів. Під колесами невблаганного поступу цивілізації гине сіль культури...

Дивовижне порівняння висловив якось старець, порівнюючи церковно-слов'янську нашу мову із велетенським дзвоном, що дістався у спадок недолугим нащадкам. Бідаки, повигадували собі інтелектуальних іграшок та й бавляться. А дзвін бринить, а двін зове з молитвою "воеже вси слышащїи его, или во дни, или въ нощи, возбудятся къ славословію имени святаго Твоего".

Принцип доцільності та цілісності підказує нам, що древні мови краще володіють глибинним сприйняттям дійсності, аніж нові, які пристосовані до аналітичного поетапного засвоєння; стародавні ведуть душу до споглядання, а нові розум до логізування, древні мови сповнені возвишених енергій та урочистих стриманих емоцій, а нові - раціональніші, вузькіше спрямовані.

Так, аналізуючи ці лінгвістичні ази, розуміємо, що так, як сучасні мови дозволяють нам викласти події чи процеси у певній послідовності, дати їхній аналіз у різних ситуаціях, так стародавня мова дає велику можливість зануритися у глибину явищ, увійти у сферу духовних субстанцій, зробити людину учасником розмови з Богом. Наша прамова дивовижно має доступ до нашої душі: вливаючи в неї мудрість десятків поколінь, вона безпосередньо робить її здобутком внутрішнього досвіду людини. Можливо це мобільність та експресивність дієслівних форм, а може багатство аффіксів та флексій, що не мають аналогів у сучасних мовах... Але гловне - завдяки своїй духовній природі церковнослов'янська мова вирізняється неабияким лаконізмом при урочистій благозвучності (“слыши, дщи и виждь, и преклони ухо твое”). Вона дивує нас динамікою синтаксичних структур, етимологічною глибиною лексики(“прежде денници родих Тя”), гнучкістю описових форм (“яко свiтило многосвiтлое”).

Справді слов'янською мовою ми доступніше можемо виразити багатоплановість подій, синергізм та паралелізм дії, об'єднюючи різні хронологічні періоди в єдині смислові цикли. “они же рiша, глаголюще...” (У наших прадідів, як сьогодні в болгар, існувало 9 часів, а не 3, як у нас). А коли у найсакральніших моментах хочемо надати словам особливої контекстуальної ваги, прийменники та прислівники “аще, убо, понеже” дозволяють нам в різній послідовності змалювати подію. Або, приміром, оце: “дондеже положу враги Твоя подножію ногама Твоима”. Тут слово “дондеже” означає обмеженість у часі, яку укр. “допоки” або рос. “доколе” відбивають не повністю.

А в фонетичному зрізі церковнослов'янська мова розкриває нам глибину усвідомлення соборності: при різних вимовах (сербській, болгарській, українській чи російській) поскладова наспівність слов'янського глагола дозволяє нам единимы усты и единымъ сердцемъ воспiвати Господу Сил на кожній літургії: “Вірую!!!”