З молитвою до воцерковлення

ХРИСТИЯНСТВО І КУЛЬТУРА

Проффесор Никита Струве:

…Можно смело утверждать, что без культа, т.е. без религии, культуры просто не было бы, и человечество, быть может, осталось бы в первобытном состоянии.

Высказанное изначальное положение как будто предполагает, что никакой проблемы нет. Я люблю его подкреплять (см. мою книгу "Православие и культура") двумя разнородными по происхождению и по выражению изречениями, дополняющими друг друга: католический святой Шарль де Фуко, миссионер среди бедуинов, убитый ими в 1914 году, писал: "Всякий христианин должен быть человеком культурным", а на другом конце Европы, несколькими годами позже, великий русский поэт Мандельштам, тоже убитый, возвещал при наступлении "глухоты паучьей": "В наши дни всякий культурный человек - христианин".

Религия создала культуру, это факт, исторически доказанный. А вот может ли существовать целиком внерелигиозная культура, это весьма проблематично: от советской "культуры" остался как будто только щебень. Как не доказано еще, возможна ли внерелигиозная этика: если Бога нет, то не все ли позволено...

Но исторически проблема существует. Ограничимся пространством христианского мира. Христианство, начиная с III-IV веков, восприняв Иерусалимское и Афинское наследие, воссоздало культуру и в рамках Церкви-Империи постепенно отождествилось с нею на целых десять, а то и больше столетий. От этого отождествления, связанного с тисками теократических структур, культура к XV веку начала высвобождаться, требовать свободного соотношения с религией, и тем более с Церковью. Тут в зависимости от стран и от эпох мы имеем самые разнообразные соотношения. Так, во Франции XVII век был относительно свободен по отношению к Церкви, но почти целиком пронизан крепчайшим христианским духом. XVIII век уже захотел полной автономии, что повлекло за собой понижение культуры.

Тем не менее, в наши дни, накануне III тысячелетия, проблема стоит, но на Западе и в России по-разному. На Западе при сильном понижении религиозного сознания, в частности и культового, культура заметным образом отходит от своих корней. Уже ощутимы признаки ее усыхания и обмельчания. По какому пути пойдет наша культура, ныне свободная от безбожной идеократии, еще не ясно. Возродившаяся из руин Церковь, с очень ослабленным культурным потенциалом, в лице целого ряда священнослужителей то и дело предпринимает нелепый поход против культуры, видя в ней соблазн, помеху ко спасению. Казалось бы, русская религиозная мысль достаточно разработала диалектику между творчеством и спасением. Но после 70-летнего опустошения все эти вопросы ставятся как бы заново. Если культуре без религии грозит усыхание, то Церкви без культуры грозит неизбежная провинциализация, а следственно, и неспособность ответить на те острые вопросы, которые поставит перед человеком XXI век.
 

---

aрхімандрит Тихон,
намісник московського Стрітенського монастиря:

Чи існують обмеження у творчості? Се особисте питання кожної людини, котра вважає, що вона займається творчістю. Насправді, деякі обмеження є навіть у Бога: Бог обмежує Себе в тому, щоб будь-яким чином впливати на свободу людей. Людина створена вільною і Бог, за вченням Церкви, не вмішується у наш вільний вибір. Бог через Священне Писання, обставини життя, через нашу совість пропонує людині ті чи інші варіанти вирішення різних життєвих моральних проблем, але не тисне, не діє силою на людський вибір.

Для мене набагато більше значить той письменник, художник, котрий може поставити собі певні рамки. Від самісіньких початків зародження мистецтва такі обмеження існували: приміром, єдність часу, місця і дії. Певних обмежень й моральної цензури дотримувалися самим художником, щоб його твір став істинним витвором мистецтва. І це були обмеження не лише естетичні, але перш за все - моральні. Згадаймо Канта: "є дві речі, які сповнюють мене щораз більшого благоговіння: зоряне небо наді мною і моральний закон в мені" - і цей моральний закон ставить цілком визначені обмеження в будь-якій діяльності людини. І горе тій людині (ким би вона не була - сантехніком чи письменником), якщо вона не ставить для себе жодних обмежень. Це приводить лише до саморуйнування і руйнації того світу, який існує довкола нього.

…В одному з древніх патериків розповідається по життя великого подвижника, Макарія Египетського, (IV вік). Він ділився з учнями: "Якось, коли я був ще хлопцем, я йшов вулицею, аж раптом повз мене пробігли сусідські діти, десь вони вкрали смокви. Кілька смокв упало - я підібрав їх та з'їв. Тепер, як я згадую про це, я сідаю й плачу". Тобто, старець внутрішньо пережив свою причасність до гріха крадіжки и усвідомив усю глибину цього гріха.

Зовсім не має потреби свідомо чинити злочин, аби краще розуміти людину і адекватно відбивати природу зла. З мого погляду, це суто комерційний прийом західної мас-культури: щоб написати якийсь дешевий бульварний Романчик, "творець" (як величають себе такі писаки) нібито має сам спричинитися до якихось злодіянь. Все це, звісно, суцільна нісенітниця. На жаль, у серці своєму людина робить стільки злочинів, ховає в собі стільки гніву, злі, стільки недоброго, що людям, які чинять злочин (і моральний) задля "творчості", ніякого вибачення - крім покаяння - з точки зору Церкви немає.

В юні роки я багато разів перечитував Достоєвського, Шекспіра, російську класику, любив англійську літературу. І якось подумалося: адже ж найкращі твори світової літератури є описом помилок тих персонажів, які зображені в книгах. "Цар Едіп" - фатальная помилка Эдіпа; "Гамлет" - геніальний опис помилки Гамлета; "Король Лір" - тут уже просто хрестоматійно; "Євгеній Онегін" - вбивство Євгенієм Лєнського та його нездатність оцінити велику душу Тетяни Лариної; "Преступление и наказание" і т.ін.

Ці твори завершуються катарсисом - перед смертю чи перед кризою людина щось прозріває, лише підходить до якогось вищого щабля, але саме тут, коло цього щабля роман чи трагедія закінчується. Поміркував я собі: а де ж позитивний досвід людства? Де його шукати? Чи ми маємо лише досвід помилок? І чи є якісь досягнення не в області точних чи прикладних наук (ботаніки чи агротехніки), а саме в області духа?

Звісно ж, подібні спроби були. Спробував Микола Васильович Гоголь написати другий том "Мертвих душ" - ми знаємо чим це закінчилося. Пробував соцреалізм створити образ позитивного героя і це закінчилося нічим. Тож, художні твори, апарат, яким користуються письменники, не має потенціалу, аби змалювати людський досвід такого зрізу. Не виходить, або виходить щось таке, чому не віриш. Причому, багато із названих (і неназваних) великих письменників ставили собі за мету саме зобразити позитивного героя - зразок для наслідування. Але не вийшло саме тому, що вони були геніальними письменниками.

Хоча насправді такий пласт духовного насліддя існує. Від нього були насильно відірвані цілі покоління наших співвітчизників. Це святоотцівська література - житія святих, подвижницькі настанови, аскетичний досвід - коли героєм твору, який читаєш, і, якщо можна сказати,ю героєм самого життя стаєш ти сам - поступово йдеш шляхом, який пропонують євангельські заповіді, святі отці. До цього порогу можуть підвести нас своїми творами великі письменники - далі вже починається сходження, яке не піддається описові засобами художньої літератури...

Це не означає, що ми зараз, почавши читати святих отців - Ігнатія Брянчанинова, Феофана Затворника, авву Дорофея чи Антонія Великого, - одразу ж станемо набирати духовну висоту. Але чого реально можна сподіватися, то це на те, що ми усвідомимо усю глибину падіння людини, своє власне падіння, страшну реальність людської душі - і тут починається зовсім інше життя, яке якраз і не описується засобами художньої літератури (навіть класичної). Стосовно самої літератури, то сьогодні дуже часто її закликають розглядати безвідносно до її рассматривать безотносительно к ее духовно-морального змісту, а лише за суто естетичними критеріями.

Так можна високо оцінити і так звану "руйнівну" літературу - твори Кафки, Джойса, Беккета. Ще Пушкін писав: "Все, все, что гибелью грозит, для сердца смертного таит неизъяснимы наслажденья". А часом ті твори, що загрожують загибеллю душі людській, омертвінням совісті, вкоріненості у згубних "цінностях" - самі по собі можуть бути вельми естетичними.

Таланти даються кожній людині і вона може їх примножити. Але ж, зважаючи на те, кому вона ці таланти віддасть: Богові чи дияволу. Слово та художня творчість володіють особливою силою, але за них несуть відповідальність. "Нам не дано предугадать, как слово наше отзовется" і в цьому житті, і в майбутньому.

Спаситель каже, що за кожне марне слово людина дасть відповідь на Страшному суді. Зло й руйнування можуть бути видовищними, можуть нести в собі якусь естетику, але для того й дається людині розум, і життя дається - щоб вона розібралася що до чого. Людське існування на землі тимчасове - зате ж як вона прожила, чим наповнила свою душу, з чим нерозривно пов'язала життя, якими образами впродовж своєї земної подорожі збагатилася - від цього залежить і майбутнє життя людини, абсолютно неминуче для кожного - і естета, і простого, і атеїста, і віруючого. Передусім, відзначу - найбільше відповідати доведеться людям віруючим, як тим, що пізнали ці духовні закони.

Стосовно цензури. Особисто я, звісно, за неї - і в релігійній області, і в області культури, і в суто світському вимірі. Цензура -нормальний інструмент у нормальному суспільстві, який повинен відсікати все екстремальне. Що стосується державної цензури, рано чи пізно до тверезого розуміння необхідності такого інституту в суспільстві прийдуть. Господь благоволив так, що зараз можливості духовного пізнання практично для всіх відкриті і, здається, кожен протягом життя робить свій вибір: хоче він розбиратися в цих питаннях чи ні. Щоправда, комусь здається, що він розібрався - а на практиці так він і не засвоїв нічого, а той, хто й не хотів розбиратися, в останній момент пізнав Істину, і Істина зробила його вільним.

Булат Окуджава перед смертю прийняв хрещення. Багато років тому його дружина Ольга разом із Олесею Миколаївною приїжджала до отця Іоанна (Крестьянкина) у Псково-Печерський монастир. В розмові вона пожалілась на те, що її чоловік нехрещений і не хоче цього. На що отець Іоанн відповів їй: "Не турбуйся, ти сама його охрестиш". Вона була вражена і тільки запитала: "Як же я сама охрещу?" - "А ось так і охрестиш!" - "А як же назову його? Булат - ім'я неправославне?" - "А назвеш, як мене - Іваном", - відповів отець Іоанн та пішов у своїх справах. Ось перед смертю Булат Шалвович покликав дружину і сказав, що хоче охреститися. Він уже відходив, було пізно кликати священика. Вогна лиш запитала: "Як назвати тебе ?" Він відповів: "Іваном". І вона охрестила його Іоанном. Потім лиш згадала те, про що казав їй старенький священик. "Ин суд Божій, ин суд человіческій". І Господь правосудний і милосердній, бесконечно люблячий кожну людину, дає все для спасіння у вічності. Тільки б ми самі з-за нерозумності та по тупій немочі своїй не відбрикувалися, і хоч інколи б розмірковували над цим.

Коли я закінчив Інститут кінематографіїї, приїхав до Псково-Печерської обителі і там практично залишився. Але два роки мусів відпрацювати на студіях. Я смикався поміж двома світами і у мене було теж багато запитань про творчість: що це таке? Як вона поєднується з духовним життям? Тоді запитав я в отця Іоанна (Крестьянкина) про кінематограф: як ставитися до нього? І він відповів: "Кіно - це як мова. Мовою можна сказати: "Слава Тебі, Господи!", а можна сказати: "Розіпни! Розіпни!". На жаль, частіше каже: розіпни..."

Певно, що так ми мусимо ставитися до будь-якого явища в культурі: чи допомагає воно справі спасіння людської душі, чи слугує отруйною та згубною спокусою, що веде до духовної смерті. Відповідальність, звісно, величезна! Недарма Апостол Яків благав: "Браття мої! Не многі робіться вчителями, знаючи, ми підпадемо більшому осудові". І кожен, хто бере перо до рук, кожен, хто пише та віддає до друку свій твір, стає вчителем. Чи є на це божественне покликання чи немає... Не розмірковувати про це - велика легковажність.

Не хоче людина дослухатися авторитетного судження - її справа. Тут одне з двох: або пізнаєш світ засобами благословенними Богом - тоді стаєш великим художником і ти вільний у своїй творчості: Бог дає цю свободу і геній., або кричиш про свою незалежність від усього і всіх - тоді живеш не у свободі, а у вседозволеності, якка народжує сірість, бездарність, руйнацію, гріх. Саме сьогодні, на жаль, дуже багато людей гине в цьому. Створена ціла "культура" ерзаців, культ сірості. За суттю це - анти культура, явний духовний предтеча пустки антихриста.

Є ще таке явище, як роман "Майстер і Маргарита" чи, ще нижчий рівень - фільм Скорсезе "Последнее искушение Христа" - себто звернення до християнської тематики, але трактування її або у фантасмагоричному, або в базарному дусі. Про фільм взагалі не варто казати, а от про роман Булгакова - безумовно талановитий твір. Але ж когось цей роман збив зі шляху духовного пізнання... Ну, а якщо людина не досліджує серйозно питання віри і буття Божого, якщо вона зупиняється лише на тому, що син професора Духовної академії Михайло Афанасійович Булгаков вирішив геніально сфантазувати з приводу теології, демонології на бульйоні раннього совєтського суспільства - що ж вдієш...

До того, як я став послушником, прийшов до монастиря, повторюсь, я просто зачитувався Достоєвським, дуже любив класичну музику, але, тільки-но я увійшов до Церкви, я був вражений, наскільки все це стало мені нецікавим. Для мене відкрився зовсім інший світ - я з величезним здивуванням відкрив, що мені вже не хочеться перечитувати ці книги, навіть Достоєвського, Шекспіра, слухати цю музику, навіть Вівальді та Баха... Переді мною відкрилися такі горизонти духовного світу, у порівнянні з якими все попереднє потьмарилось. Зараз я знову намагаюся перечитувати улюблені старі книги, але залишаюся вдячним їм за те, що вони підвели мене до єдиної Книги Книг, яку можна читати усе життя.

 

---

Священик Андрій Дудченко

Вопрос об отношении христианина к сфере культуры становится особо актуальным в наши дни. Мы ежедневно ощущаем на себе засилье массовой поп-культуры, давящей со всех сторон - с экранов телевизоров, из радио, печатных изданий и т. д.

Возникает опасность, соблазнившись подобными явлениями псевдокультуры, отвергнуть культуру вообще. Но это было бы опрометчивым и слишком легким решением. Христианин призван помнить слова апостола Павла: "Все испытывайте, хорошего держитесь", - апостола, который проповедь в языческом ареопаге начал с признания ценности эллинского богопознания…

И та пища, которую вкушает человек - тоже продукт тления и распада. А возникновение культуры среди наиболее удалившихся от Бога людей вполне понятно: человек попытался своими силами вернуть утерянную гармонию, защититься от вторжения пустоты. В раю не было культуры, не будет ее и в Царстве Божием, ибо тогда люди не станут нуждаться в каких-либо вспомогательных средствах для общения друг с другом и с Богом. И уже сейчас в состоянии эмпатии, настоящего глубокого общения, они понимают друг друга без слов - от сердца к сердцу: "Каждое общение людей стремится перерасти за слова. По-настоящему близки люди, которые могут вместе молчать, передавая свои ощущения и мысли от сердца к сердцу, минуя уста, минуя культуру" (Кураев А., диак. Школьное богословие). Но так происходит не всегда, и потому необходимо уметь правильно использовать те средства, которые изобрело человечество в надежде приблизиться к утраченной красоте. Мир культуры, мир по сути вторичных образов призван утешить человека, направить его на путь исцеления. Шедевры музыки, поэзии, искусства, философской мысли пронизаны жаждой вырваться в иной, высший простор. Человек задыхается в суете этого мира, ищет подлинной реальности и не может насытиться ничем вторичным. Человек переживает то, о чем сказал Теннисон:

«But what am I? An infant crying in the night, An infant crying for the light And with no language but a cry»...

"То хто ж я? Немовля, що плаче внічку? Маля, що побиваеться за світлом? Без слів, без мови, але вже рида"...

Культура подводит человека к соприкосновению с тем, что лежит за гранью этого мира - к Небу. А значит, сама по себе она не есть грех. По утверждению Климента Александрийского, античная философия "была для эллинов таким же руководителем, каким был и закон для евреев, и приводила их, как детей, ко Христу", и даже более того - философия "некогда уже и сама по себе оправдывала эллинов". Климент показывает, что языческая культура в большинстве своем не является абсурдной с точки зрения христианина, но заслуживает уважения и изучения как средство приготовления к христианству. Еще раньше св. Иустин Философ писал: "те, которые жили согласно со Словом, суть христиане, хотя бы считались за безбожников: таковы между эллинами - Сократ и Гераклит и им подобные..." Все то, что близко духу Евангелия, хотя бы и пребывало в русле языческой традиции, может быть воспринято христианином, потому что, по словам св. Иустина, "...все, что сказано кем-нибудь хорошего, принадлежит нам, христианам".

Нельзя не отметить и представителей "золотого века" святоотеческой письменности - святых Василия Великого и Григория Богослова. Первый из них даже посвятил особый трактат вопросу об отношении к языческой культуре - это известная беседа "К юношам о том, как пользоваться языческими сочинениями". Святитель признает, что подвиг веры трудно совершить без основательного знакомства с внешней культурой, без бесед "и со стихотворцами, и с историками, и с ораторами, и со всяким человеком, от кого только может быть лишь какая-либо польза к попечению о душе". По убеждению свт. Василия, сочинения языческих философов произрастают на "едином древе" со Священным Писанием: "Конечно, собственное превосходство дерева - изобиловать зрелыми плодами; но оно носит на себе и некоторое украшение - листы, колеблющиеся на ветвях: так и в душе истина есть преимущественный плод, но не лишено приятности и то, если облечена душа внешнею мудростию, как листьями, которые служат покровом плоду и производят не неприличный вид". В трактате "К юношам…" читатель встречается с целым рядом известных исторических деятелей, философов и литературных героев. Как примеры подлинно высокой нравственности приводятся Платон и Сократ, Эвклид и Диоген, Одиссей и Гомер. В поступках Сократа, Перикла и Александра Македонского видно согласие с заповедями Спасителя. Сократ "подставляет другую щеку", Перикл от всей души желает добра врагам, а Александр стремится не совершить прелюбодеяния даже в мыслях. Свт. Григорий Богослов признает, что многие христиане "по худому разумению" гнушаются внешней мудростью "как злохудожною, опасною и удаляющею от Бога". Но языческой мудрости не стоит бояться, не стоит ее отвергать. "Не должно унижать ученость, как рассуждают о сем некоторые: а напротив того, надобно признать глупыми и невеждами тех, которые, держась такого мнения, желали бы всех видеть подобными себе, чтобы в общем недостатке скрыть свой собственный недостаток и избежать обличения в невежестве".

По свидетельству отцов, культура не противопоставлена Церкви, но может и должна приводить к ней. Об этом же - слова Н. В. Гоголя: "Искусство - незримая ступень к христианству". Сама Церковь в своей жизни широко использует средства культуры. Жизнь Церкви немыслима без иконописи - этого "умозрения в красках", закрепленного догматически на VII Вселенском Соборе; без пения, без поэзии библейских псалмов, без канонов, стихир и кондаков, составленных, безусловно, гениальными людьми - преподобными Романом Сладкопевцем, Иоанном Дамаскиным и пр. Поэтому те, кто отвергает культуру, чтобы быть последовательными, должны выбросить из храмов иконы, запретить распевы, а чтение высокохудожественных богослужебных текстов сменить на бездарные.

По отношению к культуре христианина подстерегают две крайности. Для настроенного резко аскетически велик соблазн впасть в ригоризм, в пессимистическое отторжение всего, что начинается за церковным порогом. Это настроение неофита: оценивая мировую культуру, он выступает инквизитором. Стремясь к вершинам аскезы, он считает, что ни одно великое творение не должно существовать для христианина. "Но при этом следует принять во внимание, - отмечает священник Алексий Уминский, - что суть православной аскетики - в отказе от вещей, которые сами по себе могут быть вполне хороши; мы отказываемся от них не с гримасой отвращения и с неприязнью, переходящей в ненависть, а с радостью, потому что получаем при таком отказе возможность, не сосредотачиваясь на преходящем, серьезнее и глубже устремить свое внимание к вечному". Вполне похвально не ходить в театр, не предаваться развлечениям в дни поста. Но ригоризм не свойствен духу Евангелия. Сам Спаситель посещал брачные пиры, вечери как простых людей, так и фарисеев, и нигде не обличал красоты, веселья, невинных удовольствий жизни.

Поэтому и христианин не должен превращаться в ригористического аскета. "Искушение и соблазн часто не в беззаботном настроении, а в мрачном, озлобленном и подозрительном", - пишет архим. Киприан. ,,Другая крайность для верующего - впасть в "оптимистическое переоценивание" культуры, превратиться в театрала, или "балетомана", или литератора, забывающего о своих прямых христианских обязанностях и подменивающего подлинные ценности второстепенными развлечениями. Внутреннее чувство такта должно подсказать меру в увлечении культурой. Впрочем, наши верующие в основном успешно избегают этого соблазна. Здесь же необходимо отметить и проникновение в Церковь чуждых ей форм культуры.

Православная каноническая икона - "окно в горний мир" - чуть было не исчезла, уступив место картинам на религиозные темы. В свое время по распоряжению Екатерины II из Успенского собора во Владимире был варварски выброшен иконостас прп. Андрея Рублева и заменен новым - в стиле барокко с изображением самой императрицы в виде св. Екатерины. И в живописи, и в музыке на первый план стало выступать воздействие на воображение. Серьезный исследователь церковного пения И. Гарднер пишет: "Почти повсеместно утвердившийся по России мнимо церковный стиль не выдерживает критики не только с точки зрения православной духовной традиции, отличительной чертой которой является предельная трезвенность, но и с точки зрения неиспорченного эстетического вкуса. В этом отношении характерен отзыв П. И. Чайковского:

"Техника Бортнянского, - читаем в одном из его писем, - детская, рутинная, но, тем не менее, это единственный из духовных композиторов, у которого она была. Все эти Ведели, Дехтеревы и т. п. любили по-своему музыку, но они были сущие невежды, и своими произведениями причинили столько зла России, что и ста лет мало, чтобы уничтожить его. От столицы до деревни раздается слащавый стиль Бортнянского и - увы! - нравится публике". Необходимо осознавать, что и пение, и иконопись - это не произведения искусства в собственном смысле, и уж тем более не "украшение" богослужения для большей торжественности, но одна из форм духовного делания, то есть особая аскетическая дисциплина.

Вернемся к собственно культуре, которая за стенами церкви вполне возможна. Причем произведения нехристианских авторов имеют такое же право на существование в жизни христианина, как и православных. Не здесь следует проводить границу. Более уместно отделить культуру от псевдокультуры, ибо последняя часто выдает себя за "православную". Но подлинная человеческая (светская) культура не может быть полноценно заменена культурой церковной. Прежде чем стать христианином, нужно научиться быть человеком. Прежде устроения духовной сферы для последовательного развития личности необходимо воспитать душевные качества. При отбрасывании светской культуры часто начинается профанация церковного искусства.

Человек, который любит настоящее искусство, настоящую музыку и поэзию, - не побежден миром, но сам одержал победу над ним. Причастность к подлинной культуре предохраняет от увлечения ширпотребом. Классика способствует внутреннему возрастанию христианина, и при этом она не обязана прямо говорить о Христе. "Г. Федотов однажды назвал "Капитанскую дочку" позднего Пушкина самым христианским произведением русской литературы, хотя религиозные мотивы в этой повести почти незаметны. Но человек, как он показан в этой книге, может быть увиден только через христианскую традицию покаяния и всматривания в сердечную глубину" (Кураев А.,). Истинная культура всегда ведет к Богу. В жизни человека самый неожиданный момент может стать поворотом к вере. Вехами на этом пути могут быть А. Пушкин и Ф. Достоевский, А. Ахматова и С. Есенин, М. Цветаева и О. Мандельштам - пути Господни неисповедимы. Вот что пишет о. Алексий Уминский о книге Дж. Сэллинджера "Над пропастью во ржи": "Вряд ли кто-нибудь назовет эту книгу имеющей отношение к Православию, тем не менее мне пришлось слышать о ней отзыв одного священника: "Эта книга о том, как подросток хочет стать священником, но только пока об этом не знает". Удивительно, но я действительно знаю священника, обращение в Православие которого в юности произошло после чтения этой книги. Это лишь маленький пример того, как правильно может настроить душу человека настоящее произведение искусства".

Сегодня перед нами - засилье ложных ценностей современного мира. Чтобы их преодолеть, чтоб не соблазниться этими блестящими подделками, нужно быть приобщенными к истинной культуре. В такой ситуации христианин будет мудрым, когда станет воспитывать в себе любовь к настоящим произведениям искусства, когда научится видеть в творчестве присутствие Бога.

 

Від редакції: Чекаємо ваших пропозицій до продовження цього круглого столу на сторінках ВіК.