Блаженнішого Володимира Митрополита Київського і всієї України
|
Митрополит Київський
і всієї України Володимир ВІРУЮВід ідеї вічності у часі, а також безконечності в просторі залежить усе спрямування нашого земного життя. Коли вічність є правдивою дійсністю, до якої приходить людина від землі, то до неї потрібно готуватися тут, на землі. І якщо простір, який займає людина на землі, такий крихітний і жалюгідний у порівнянні з безмежністю, то скільки б ми не намагалися захопити собі того простору, врешті решт нам знадобиться лише трохи більше за квадратний метр, аби бути похованими. То ж чи варто цілковито поринати лише у земне буття? Наша доля у майбутньому житті залежить від теперішнього земного життя. Питання: чи варто так бездумно віддаватися на поталу земним задоволенням? І що потрібно, аби сподобитися життя вічного? Так запитували себе люди в часи Христа, про те ж саме запитують люди нашого часу. Це питання завжди залишається актуальним. Від нього нікуди не подінешся. Відповідь дає нам Сам Господь Ісус Христос, являючи Себе учням, як істинний предмет віри: "Хто віруватиме і охреститься, врятований буде; а хто не віруватиме, засуджений буде" (Мк. 16:16).
Що ж таке віра? Віра, відповідно до Святого Писання, це - прагнення душі до осягнення невидимого Бога, а у найвищому своєму значенні віра, яка дає спасіння, - це порив довірливої душі, що признає в Ісусі Христі свого Спасителя і Сина Божого. Що ж є сутністю віри? Християнська віра - не сліпе вірування і не відречення від власних духовних сил. Віра - прагнення душі у всій її цілісності, розумом, серцем, волею, до пізнання невидимого Бога Таким, Яким Він являє Себе нам у Ісусі Христі. До чого нам віра і чи справді потребуємо ми її? Так запитати може тільки людина, котра не ставила перед собою багатьох інших важливих запитань, приміром: що таке життя і в чому моє майбуття? Чи є наше життя грою випадку чи загадкою, відгадка якої - ніч без світанку? Немає людини, котру б не хвилювали питання смерті, страждання, існування зла. Хто не замислювався над цими питанням, куди несе нас потоками років: до цілковитого зникнення в ніщо чи до життя вічного? Хто не тремтів від остраху перед таємницею, яка оточує нас? Кому в безмовності ночі голос сумління жодного разу не нагадав минуле з усіма його помилками? Кому не спадало на думку, що є ж, напевно, у всесвіті щось таке, що не лише викликає до буття цей світ, але розумно та цілеспрямовано керує ним? Немає людини без подібних запитань. Цілком справедливо, що не мало би бути й людини, котра б запитувала себе: до чого нам віра? Ми б мали право запитати: до чого? - якби ми могли відповісти на всі загадкові запитання, якби наш розум міг бодай на йоту розсіяти пітьму довкола них. Ми не заперечуємо великої сили розуму! Йому належить перемога над видимим світом, котрий він підкорює собі. Йому належить земна куля. Йому підвладні надра земні, з яких він добуває тепло, світло, засоби для життя. Йому кориться матерія. Ним вимірюються безмежні космічні простори. Розум справді величний у своєму рішучому пориванні, але який же він бідний і безпомічний у сфері потреб людського серця, сумління. Що скаже він сумлінню, яке пригнічене усвідомленням вини? Що дає він серцю, яке розривається від скорботи? І, зрештою, що ж може дати він тобі, людино, коли смертна година твоя прийде? Так, він може аналізувати, ставити діагноз, визначити швидкість розпаду нерва в людському організмі під впливом відмирання мозку, розум може вказати на омертвіння крові, сигналізувати про кінець життя. Але що стається тоді з життям? У які сфери перейшла сутність, яка лиш хвилю тому любила, молилася, сподівалась? Розум не знає про це. І по тисячолітніх дослідженнях він не дасть нам відповіді, не дасть нам ані світла, ані миру, ані надії... а ми кажемо "до чого віра"! Віра потрібна! Але в кого маємо вірувати? На це відповідає нам святий апостол Павло: "В Господа Ісуса Христа" (Діян. 16:31). Вірити - означає довіритися, ввірити комусь своє життя і долю. Чому ж ми повинні вірити в Ісуса Христа? Впродовж двадцяти століть Його сповідують мільйони віруючих, котрі можуть разом з апостолом Павлом ствердити: "Я знаю, в Кого повірив" (2 Тим. 1:12). Віра - дар Божий. Віра має гармонійно виявлятися у відношенні до Творця так, щоб і розум, і серце, і воля, шукали пізнання Бога, прагнули йти Йому назустріч. Віра відкриває небо, і ми споглядаємо Бога Таким, Яким Він є, бачачи людину такою, якою вона має бути. Господь дав світові Одкровення, відкрив таємницю Божества. І ми разом із Симоном Петром з глибини віруючого серця визнаємо: "Господи! До кого нам іти? Ти маєш глаголи вічного життя: і ми повірили і пізнали, що Ти - Христос, Син Бога живого" (Ін. 6:68). У Собі Ісус Христос явив нам Бога і доказ Свого Божественного післанництва дав нам Своїм життям. В Ньому світ побачив втілену Істину і Святість. Що більше ми пізнаємо Ісуса Христа, то дедалі впевненіше ми можемо казати: "Я знаю, в кого повірив". Тільки Він міг призвати: "Прийдіть до Мене, всі, працюючі та обтяжені, і Я заспокою вас" (Мф. 11:28). Як же зберегти та зміцнити свою віру? Ми казали, що віра - дар Божий, і щоб зберегти її ми потребуємо не лише людських зусиль. Передусім необхідна допомога Божа, благодать Духа Святого, яка зіслана на землю в надра Церква і в серця віруючих людей. "Дух Святий, - каже слово Боже, - дихає де хоче" (Ін. 3:8), і дихає, мусимо додати, як хоче. То Він з'являється у бурі, вітром, який перевертає і ламає все довкіл, а то ніжним подихом, який проникає вглиб сердець; і тане тоді крига гордині в душах людей. Утримаймося від бажання вказувати Йому Його шлях, але, хоча б запам'ятаймо, що на усіх сходинках християнського подвигу ми відповідаємо за нашу віру, бо вона завжди залежить від того, як ми живемо. Віра і життя по вірі - щоденний подвиг цілого життя. Помиляються ті християни, котрі гадають, що повірити цілком достатньо, аби отримати певні блага у земному житті і забезпечити собі блаженне майбуття. Вірувати - означає нести хрест. Всі, хто живе на землі, несуть хрест, але в істинного християнина він буває нелегким. "Немає царського шляху в науці", - сказав древній філософ одному царевичу, який нарікав на те, що навчання було вельми важким. З упевненістю можемо сказати: немає такої апології християнства, яка позбавила б нас праці в дусі покори Істині. Немає ніякого розумового доказу, який звільнив би нас від обов'язку пізнавати смирення, мати внутрішнє самостримання, без яких віра залишається лише порожнім спогляданням. Молімося, щоб Господь помножив і зміцнив нашу віру і життя по вірі, щоб не позбавив нас життя вічного. |
|
|