Церковна музика

“ДЗВОНИ, ДЗВОНИ НАМ БЕЗУПИНУ,
БУДИ ЗІ СНУ І КЛИЧ У ХРАМ…”

    Світлий весняний ранок. На небі жодної хмаринки... Легкий вітерець ледь торкається озерного люстерка, грає вербовими вітами, шелестить у тополиному листі.

Поволі величаво, ніби відповідаючи на вранішній возглас священика: "Слава Тебі, показавшему намъ Світъ", сходить сонце. У пташиному щебетанні просинається все довкіл. Дивовижна музика природи по-своєму славить свого Творця.

Раптом, миттєва тиша... І ось розсіяв її перший удар дзвону і полинув над Тельбиним, закликаючи людей до храму. "Яко да вси слышащїи его, или во дни, или въ нощи, возбудятся къ славословію имени святаго Твоего". Ще здаля почувши звуки благовіста, люди стікаються до храму.

Повітря ніби переповнюється голосом великого дзвона, до якого згодом приєднуються голоси менших. І це не просто "гонг", що сповіщає про початок служби, це мелодія, що одухотворює довкілля, нагадуючи нам, що всі земні турботи від нас не втечуть, а от у Вічність, до Царства обітованого ми можемо і спізнитись...

Одним недільним ранком перед Літургією ми, за звичай, дзвонили. Коли ж це до нас жіночка середніх літ підходить і з обуренням заявляє: "Цілий тиждень на ногах, ще й у вихідні спати не дають..."

Та що ж я бачу... Через кілька тижнів ця ж сама жінка спокійно стоїть серед нас у храмі. То чи не дзвін, мабуть, розбудив її з духовного сну.

Велике значення дзвону підкреслює сама лиш назва одного з видів дзвону - "благовіст". Це свого роду проповідь, винесена за порог церкви; він сповіщає про віру, про життя, пронизане її світлом, він пробуджує наше сумління. Недарма у Гете відлуння великодніх дзвонів змусило Фауста випустити з рук келих із отрутою...

Тепер трошки про історію виникнення дзвонів: у перші віки гонінь християни не мали можливості відкрито скликати віруючиих на Богослужіння, це робили, як правило, диякони. Головним чином такий спосіб визначився наприкінці V ст., коли використовували била та клепала. Била або кандії - дерев'яні дошки, а клепала - металеві дуги.

Перші дзвони з'явилися у Західній Європі в кінці IV ст. За переданням свт. Павлину, єпископу Ноланському(+411р.) наснились польові квіти-дзвіночки, які бриніли дивовижним металевим дзвоном. Прокинувшись, єпископ благословив відлити дзвони, які й досі мають форму тих квітів.

У Візантії дзвони з'явились лише у другій половині IX ст., на Русі - в кінці X ст., і, як не дивно, потрапили вони до нас не з Візантії, а з Західної Європи.

Поступово виникли великі набори дзвонів, на яких виконували складні музичні твори. Згодом багатоголосні хори дзвонів у своїх операх використовували видатні композитори (як Глінка, Мусоргський). Як бачимо, дзвони - це унікальний музичний інструмент. Кожен дзвін, як почуття чи помисел людини, має свій неповторний тембр, глибину звуку. Не дарма колись казали язичники, почувши церковний передзвін: "Це голос Бога християнського чути"...

“Дзвони, дзвони нам безупину,
Буди зі сну і клич у храм.
Дзвони, дзвони на Божу славу
На радість ангелам і нам…”

Нумо жити словами цієї народної псальми, слухати православний дзвін і відкликатись на його голос. Бо не бути нам українцями, якщо сектантські "там-тами" будуть милішими нам за урочистий православний дзвін.