З молитвою до воцерковлення

ВО ЄДИНУ, СВЯТУ, СОБОРНУ І АПОСТОЛЬСЬКУ

за матеріалами магістерської дисертації
“Еклезіологія у Вітчизняному богослів'ї”

"Якщо Церква є корабель, що рятує нас від страшного потопу пекельного, і ти в ньому знаходишся, стережися прогнівити Кормчого - Христа, щоб із рятівного корабля не випасти.
Істинний син Церкви той, хто право і сердечно в Бога і Христа Сина Божого вірує, водою святого Хрещення омитий, і віри своєї і нового духовного народження плоди показує, благочесно у Христі Ісусі живе, щирий страх Божий має, проти всякого гріха подвизається і добрі справи творити намагається.
Християни, що недбало живуть, покаяння і плодів його не творять, до Церкви святої не належать. Хоча і хрещені вони в ім'я Святої Трійці, та оскільки віри не мають, членом Церкви святої бути не можуть".

СВЯТІСТЬ

Мета християнського життя не в тому, щоб досягнути певних чеснот і моральної досконалості, мета - у стяжанні через них благодаті Святого Духа. Водночас, незважаючи на достатність благодаті Святого Духа в Церкві, якою вона тільки й живе, відання Святого Духа як Особи в повсякденному житті Церкви, за виключенням обранців Божих, дуже недосконале і приблизне. І це провіденційно. Паракліт головно належить до життя майбутнього віку, і час Його откровення - за останньою межою історії, у Царстві Небесному. Безпосереднє знання Утішителя відкриється у метаісторії. А поки йде історія, доти окремим людям доступні лише деякі моменти пізнання Утішителя. Зрозуміло чому в історії богослов'я і догматичних суперечок про Святого Духа існує певна недоказаність. Зрозуміло чоми ми говоримо про Святого Духа не як про Самого по Собі, а в єдності Його з Отцем і Сином, сповідуючи Його "із Отцем і Сином споклоняема і сславима". Невловимість для досвіду і пізнання духу свободи, прикровенне одкровення Святого Духа як Іпостасі виникає не з вини Самого Святого Духа, не тому, що не сповнилася повнота термінів, а від недостатнього загального просякнення Святим Духом нашого щоденного життя. Усе це - від нестачі подвигу і духовних вправ, від духовної зашкарублості і ліні. Виходить, що люди самі не хочуть мати Святого Духа.

Святий Дух дає Себе пізнавати меншою мірою (але тільки варто пам'ятати, що ця "міра" перевищує наше безмірне) із любові до людей, тому що нечисте серце людини згоріло б від раптового наближення Святого Духа. І навіть те, що люди не в змозі володіти досконалішим знанням про Святого Духа і віданні Його через особистий досвід, є позитивний стимул до того, щоб бути якомога ближче до Церкви як єдиного прихистку, у якому Царство Боже звершується. Усе, що людям дається в Дусі, і усе, що ще дасться їм - велика розрада для усього створеного. Велика Вселенська Пасха (ред. - з давньоєврейської “песах” - вихід, синонім порятунку, спасіння) звершиться тільки через Церкву. Церква, Христос і Святий Дух - ці величини у живому сприйнятті християнською душею нероздільні, і Одна іпостась сприймається через Іншу. Свідомість намагається уникнути їхнього догматичного змішання, але в живій нероз`єднаності любові вони сприймаються невід'ємно. Шлях до спілкування зі Святим Духом лежить тільки через прийняття на себе хреста Сина Божого, так само як і Син Божий пізнається тільки у Святому Дусі.

АПОСТОЛЬСЬКІСТЬ

Будь-яка християнська істина (догмат) для розуму постає як протиріччя, антиномія. Повнота релігійних переживань невимовна і це однозначно. Зодягнутися в розумове слово вони можуть не інакше, як у парадоксальному твердженні, яке протирічить саме собі. Себто у такому, що одночасно є і "так" і "ні". Але ця відсутність логічного монізму не є вічна, ця неможливість звести до нього догмат, нерозв'язна норма самого догмату є ознакою погрішності недосконалої людської свідомості...

Якщо духовний світ реально існує і наше спілкування з ним непримарне, а дійсне, то й відповідно людині, її душі може загрожувати втрата почуття об'єктивно-реального існування. Така втрата себе і є сутність гріха. Людина стає об'єктивною реальністю саме в Христі, у Церкві, у любові, а відгороджуючись від них гріхом, саме закриваючись у собі, людина втрачає себе, зникає для себе. У ній починається внутрішній розлад, руйнування, розпад духовного життя. Гріх не має власного буття, він живе лише паразитично, за рахунок життя. Він марний, недієздатний творити і народжувати життя. Гріх є падінням у небуття.

ЄДНІСТЬ

Як вічна тема, якої не можливо уникнути, постає проблема єдності Церкви. За останні десятиліття вона стає дедалі актуальнішою. Її варто поставити у передмові экуменічних досліджень. Экуменічний рух у його сучасному розвитку свідчить про глибоке усвідомлення його учасниками того факту, що йдеться не про "федерації Церков", не про зовнішнє об'єднання сповідань, навіть не про спільні "дії" усіх християн у тій чи іншій галузі, а про справжнє єднання християн у Церкві, тому що Церква, як Тіло Христове, і є нашим єднанням у Христі. Поза сакраментально-містичним єднанням можлива дружба, узгодженість у загальних діях, можлива любов, але неможливе справжня єдність у Христі, входження у боголюдську спільноту Церкви.

Церковна єдність не полягає в організаційно-адміністративному з'єднанні Церков і конфесій, її ми зможемо правильно зрозуміти лише тоді, коли долучаємося до благодатної Повноти Церкви.

Зараз важко передбачати майбутнє екуменічного руху. Православні чітко усвідомлюють, що без належного з'ясування і прийняття усіми людьми науки про Церкву, її природу, її властивості, її місії, істинного церковного єднання в християнському світі бути не може. Навіть якщо, усупереч очікуванням, основні християнські конфесії зовнішньо і з'єдналися б, це з'єднання мало б такий же результат, що й уніональні спроби в історії Візантії і Риму.

Абсолютне розуміння Церкви - у визнанні її в якості Боголюдського організму, таємниче і незбагненно з'єднуючого Божественну і людську сторони її буття. Ми мусимо постійно розрізняти містичне й історичне життя Церкви, святість містичного, і підвладність помилкам і спокусам історичного. Але абсолютне поняття Церкви, розрізняючи дві сторони її життя, у той же час не дозволяє їх відмежовувати цілком і тим більше протиставляти. Як шлях і сила порятунку, Церква таємниче з'єднує в собі обидва життя, зберігаючи свободу людської стихії, що діє у ній, але залишаючись водночас невичерпним джерелом благодаті Божої, що перебуває у Церкві вічно і повсякчасно. Гріховність членів Церкви, історичність її емпіричного життя не в змозі затьмарити святині, що перебуває в історичній Церкві, не позбавляє її благодатних дарів Святого Духа.

СОБОРНІСТЬ

Самозбирання Церкви в любові надзвичайно яскраво виявляється у православному богослужінні, в літургії, де любов є умовою однодумності, а однодумність є грунтом для спільного сповідування (визнання і пізнання) догматів Церкви. Поняття спільного життя віруючих у Церкві, “спілкування святих” розкривається у соборності Церкви.

Соборність є душею Православ'я. Соборність - передусім те, що робить православну еклезіологію самостійною величиною, а не еклектичним компромісом між католицтвом і протестантизмом. Наше слово “соборна” (Церква) є неточним перекладом грецького “кафолична”. Але сама помилковість слов'янського перекладу не є випадковою, вона - провіденційна. Адже “соборність” у нас означає набагато більше, аніж у інших народів. Пряме значення слова “соборність”, “соборний” (від слова “собор”), вказує на зв'язок Церкви з соборами, визначає, що саме в Церкві зберігається вчення вселенських і помісних соборів. А, крім того, верховним органом самовизначення Церкви є собор... У православному співставленні Церкви і ієрархії першість належить Церкві, оскільки Церква, як тіло, є незмірно більшою за свою частину - ієрархію.

(Далі буде)