ПРЕДСТОЯТЕЛЬ ОЧИМА СИНІВ ДУХОВНИХ

    Преосвященніший Павло, єпископ Вишгородський, намісник Свято- Успенської  Києво- Печерської Лаври:
“Він прийшов у монастир і там була свята матуся (стариця). Вона поклала руку йому на голову, і, не знаючи хто він і звідки, сказала: ”Цей отрок буде великим перед Богом”. І справді: його життя завжди було служінням для інших, він ніколи не мав часу для себе. Він прийшов сюди свідомо, прийняв Голгофу і приймає її щоденно заради нас... 1992 рік став великим випробуванням для Православної України. Коли Блаженнішого обрали Предстоятелем, він був за кордоном. Довідавшись про це з радіо, він усвідомив, який це хрест і сказав собі: “Якщо народ обрав мене на цю Голгофу, я не можу відмовитися від неї”...

Прот. Роман Коломийчук:
"Часом чуємо: “Чому Владика не зробив так, чому сказав саме так?..” Але все іде згідно з Промислом і не інакше... Ми завжди повинні памятати, що найважче в усі часи - берегти єдність. А особливо сьогодні, коли принцип "поділяй і володарюй" дедалі більше виявляє свою руйнівну дію."

Свящ. Георгій Гуляєв:
"Мені згадується, як на ювілейній конференції в Почаєві Владика Володимир говорив про те, що мир у нашому суспільстві залежить від того, наскільки успішно воцерковлюється народ Божий. Отець-ректор Микола Забуга тоді уточнив, що найактуальнішою в цьому процесі (і це - справа багатьох років) залишається гармонізація менталітетів, що ми і включили до пропозицій від молодіжної секції".

Після зустрічі Блаженнішого митрополита Київського і всієї України у Свято-Петро-Павлівському храмі в Жовкві, прот. Стефан до парафіян:
“Мусимо особливо дякувати Богові за те, що тут, на цій вистражданій землі православної Галичини ми зустрічали Предстоятеля нашої Церкви. У смиренній молитві нашим літургісанням ми довели те, чого протягом років у поневіряннях не дано було зрозуміти багатьом галичинам. Це братолюбіє, якого чекає від нас Господь.”

За словами прот. Богдана Хилинського на Всецерковному соборі УПЦ 1998р.:
... Ніколи не забудеться, як у дні розколу ми, священики з Львівщини, приїхали до Блаженнішого з благанням дати нам єпископа. Владика Володимир при нас телефонував вісьмом архієреям. Коли усі відмовились, він набрав священика Адама Маркевича:
- Адаме, ти?
- Я, Владико.
- Треба Львівську кафедру підіймати. Підеш?
- Благословіть...
І тепер неможливо уявити собі, що було, якби не цей порятунок...