Релігія і філософія

МОРАЛЬНІ ОБОВ`ЯЗКИ ВІРУЮЧИХ

Моральні обов'язки віруючих, що виникають із православного вчення про Церкву.

Господь наш Ісус Христос заснував свою Церкву для того, щоб вона відроджувала, зцілювала і виховувала людей до життя вічного. Це вона і робить протягом уже двох тисяч років. Тому цілком зрозуміло, що наше ставлення до Церкви має бути подібно ставленню дітей до матері, хворого - до лікаря, учня - до вихователя. Але за своєю силою це ставлення має перевищувати всі аналогії, бо від Церкви людина одержує непорівнянно більше того, що одержує від будь-чого іншого.

Треба любити Церкву Христову як свою матір духовну й коритися їй у всьому. Наша любовна слухняність Церкві проявляється у прийнятті її спасительного вчення у всій його незамутненій чистоті й повноті. Наш синівський борг розуміти це вчення так, як його розуміє Церква, яку споконвічно наставляв і завжди наставляє Дух Святий, сама всесвята Істина.

Послух Церкві також проявляється в побожному використанні спасительних Таїнств і всіх інших священнодійств для отримання благодаті Духа Святого. Він виражається у беззаперечному послуху всім повчанням Церкви про благочестиве життя й святе виконання всіх церковних заповідей. Заснувавши в Церкві ієрархію, Христос тим самим установив розходження між пастирями і тими, кого пасуть і вказав кожному певне місце й служіння. Тому обов`язок усіх членів Церкви бути саме тим, до чого хто покликаний, і твердо пам'ятати, що ми "за даною нам благодаттю, маємо різні дарування"(Рим.12,6), і що "кожному з нас дана благодать у міру дару Христового"(Єф.4,7). Оскільки Церква Христова за своєю природою єдина й нероздільна, ті, з кого вона складається повинні турбуватися про те, щоб бути "єдиним тілом, єдиним духом" (Єф.4,3-4). Ця єдність може бути досягнута лише тими, хто має любов, хто з повною самопожертвою віддає себе іншим.

Церква Христова - Свята. Істина ця має бути спонуканням до того, щоб оберігати себе від усякої гріховної скверни й "затверджувати серця наші непорочними у святині" (1Сол. 3.13). Святість же є плід божественної благодаті, що "здобувається" людиною за допомогою добрих справ, посту, молитви.

Церква Христова - Соборна, Кафолична. Вона є гармонічною цілісною, призначена для того, щоб обіймати собою увесь світ, щоб освятити всі мови. Тому й ми як її члени повинні навчитися обіймати увесь світ, усіх людей своєю християнською любов`ю й бути готовими служити всім.

Церква Христова - Апостольська, тобто заснована, наставлена на всяку істину, підтримувана у своєму житті безпосередніми свідками земного життя Спасителя - Його обраними учнями й посланниками - апостолами. Тому, християни повинні з неухильною твердістю, аж до мученицької смерті, стояти у вірі, надії й любові за прикладом апостолів, на яких ґрунтується Церква як на своїх стовпах. Під керівництвом вседосвідченої Церкви-наставниці, "утверджені на основі Апостолів і пророків, маючи наріжним каменем Самого Ісуса Христа" (Єф.2,20), ми повинні неухильно йти шляхом спасіння. Все вище сказане - не просто плід простих раціонально-логічних операцій, але природна вимога, що виходить із самого нашого становища, що ми займаємо в Тілі Христовому, із самого нашого життя в Ньому. У Церкві ми з'єднуємося із Самим Христом, із самим Божественним Сином і значить із Самою Божественною Трійцею, що невіддільна від Нього. У цьому єднанні людина починає ясно бачити Бога у всій Його абсолютній істині, красі й доброті. І тому людина спрямовується до ще більшого єднання з Ним, прагне до Блага заради нього самого, відвертаючи від усього, що не Бог, тому що в порівнянні з Ним усе - порох і тлін. Так відбувається навернення людини, тобто зміна усього її життя заради Бога. На шляху свого навернення і, таким чином, з'єднання з Богом, людина, насамперед, усвідомлює свою гріховну убогість. Від зустрічі з Абсолютною Святістю перед людиною відкривається вся її гріховно-пристрасна чорнота, від бачення якої людина жахається й жалкує про скоєне. Тоді приходить почуття покаяння.

Щире каяття є даром Божим, а не плодом людських зусиль. Щире каятття - це усвідомлення своєї гріховності і, як наслідок, реальної можливості бути в пеклі. І коли людина бачить, що Господь не залишає її у цьому стані, а навпаки, дарує всього Себе їй, тоді вона сповнюється почуттям вдячного розчулення від милості Божої. Безперестанне бачення своїх гріхів або постійне їх усвідомлення разом з почуттям вдячного розчулення народжують переживання сумної радості або радісного суму, що взаємно підсилюють один одного. Володіючи таким пренайвищим Благом, людина сповнена, з одного боку, великою вдячністю, а з іншого, - страхом Божим втратити це Благо. У своїй єдності ці два переживання породжують благоговіння перед Богом. Після цього приходить прагнення віддячити Богові. Це прагнення виражається у вірній і неухильній відданості Йому, у повнім збереженні того, що Він нам дав шляхом виконання всіх Його заповідей. Адже дати Йому щось від себе ми не можемо, тому що Господу і так все належить. Залишається тільки незрадливо зберігати те, що Він по своїй милості нам дав, підкоряючи заради цього всю свою волю Його волі. А воля людини - це єдина реальність, над якою Бог не має влади, бо Він Сам так установив. Зрозуміло, все це неможливо без боротьби з тим, що заважає бути з Богом і у Бозі, що відриває й віддаляє від Нього, - зі своїми гріховними пристрастями. Все це неминуче передбачає посилено важку боротьбу з ворогом роду людського. А це вже аскетичний подвиг.

Християнська аскетика - це робота над своїм духовним удосконаленням. Вона грунтується на розумінні людиною своєї духовної убогості і, як наслідок, неможлтвості зробити що-небудь благе без Божої допомоги. Це означає, що аскетичний подвиг здійснюється винятково силою Христовою, людина ж лише смиренно покладає свою неміч перед Його ногами, благаючи Його всемилостиво допомогти їй зцілитися від гріховної прокази. Чим більше людина трудиться над очищенням себе від пристрастей, тим більше перед нею відкривається її занепадний стан, і людина бачить себе найпершою з усіх грішників. І попри все, людина не продовжує прагнути хоч якось відповідати тому дару, що вона одержує в Таїнствах Церкви. Чим більше людина живе в Церкві, чим більше вона падає і знову встає, тим більше вона розуміє, що просто не має права, не може ображати своїми гріхами всеблагого Бога. Отже, аскетичний спосіб життя людини в Церкві твориться й спонукається почуттям боргу й обов'язку перед Богом. І цей борг перед Богом у християнському житті змінюється в борг стосовно себе і ближніх. Людина має жити по-християнськи, тому що нестерпно жити інакше, тоді, коли Сам Христос живе в людині, а вона мучить й розпинає Його щораз, коли скоює гріх. Людина живе по-христианськи тільки заради Христа, Його ставлячи понад усе. Все інше, ким би або чим би воно не було, не відкидається, але в силу своєї несумірності з Христом, відходить в тінь. Тут не може бути жодної альтернативи між Христом і чимось ще, тому що сама наявність альтернативи уже означає зраду Христу. І слово "повинен" тут - це не якийсь зовнішній закон чи вимога, не наказ вищої інстанції, але внутрішня потреба, вимога серця і прохання совісті, що, як відомо, є голосом Божим. І цей заклик Бога жадає від людини вільної відповіді, вимагає свідомо відповідального життя.

Відповідальність же є згодою й добровільним прийняттям на себе певного обов'язку або боргу з любов`ю до того, хто до тебе звертається. І робити це з цілковитою самовіддачею іншому. Відповідальність виражається у тому, що людина прислухається до своєї совісті, тобто до Бога, голосом Якого є совість.

Людина - раб Божий, раб Церкви, і водночас вона - вільна у цьому рабстві. Це парадокс можливий тільки за умови цілковитої слухняності і служіння Богові в Церкві. Саме у цьому людина властиво й знаходить свою волю. Як сказав блаженний Августин: "Воля - це рабство Богові". Тому в Церкві немає й бути не може жодних прав, але лише одні обов'язки й борг. Право - це реальна можливість певного поводження, і як таке, воно властиве кожній людині. У своєму мирському значенні воно найчастіше розуміється як підстава і рішучість зробити так, як я хочу й вибираю, незважаючи ні на що. Таке право передбачає віру в те, що людина чогось варта, щось коштує, і тому може вибирати і вирішувати. Але в Церкві Христовій неможливе таке "право", тому що там не "я хочу", "я вибираю". Там є тільки "Бог хоче". Тому, коли людина все-таки робить як вона хоче, то тим самим вона ставить себе вище самого Бога, вище Церкви, а отже, виявляється поза спасінням у ній. Якщо в Церкві немає прав, то, зрозуміло, у Ній не може бути й нагород за гарну реалізацію цих прав. І тому в Церкві немає справедливості, як воздаяния кожному того, чого він заслуговує по праву. Тут є лише смиренність, як усвідомлення своєї незначності й недостоїнства для того, щоб мати які-небудь права. Тут усе віддано Богові, Його всесвятій волі. З боку людини є лише покаяння, а з боку Бога - дарунок милосердя й любові.

У цьому одне із принципових розходжень між Православієм і західно-інославним світоглядом. "Православіє та інославіє протилежні між собою як себелюбність і життя заради Христа, як формально-правовий й життєво-моральний світогляд" (Архієпископ Сергій (Старгородський) Православне вчення про спасіння - М., 1991 р.).

У першому, Бог для людини є тільки засобом для досягнення комфорту й благополуччя. Спасіння тут розуміється всього лише як запобігання покаранню шляхом здійснення певних суто зовнішніх дій. Не дивно, що тут від людини зовсім не потрібно корінної зміни себе, не потрібно аскезы. У другому - вище благо для людини полягає у святості, джерелом якої є Сам Бог. Гріх тут є найбільше зло й лихо само по собі, а не тільки тому, що спричиняє покарання, тому що саме гріх відокремлює людину від Джерела всіляких благ - Самого Всесвятого Бога. Тому для того, щоб з'єднатися з Богом, необхідно звільнитися від гріха, як від першопричини відпадіння від Нього. А це вимагає активно-вільної участі людини у своєму спасінні, вчинення справ і докладання зусиль. Адже мимовільна святість неможлива, вона завжди здобувається в подвигу смиренної слухняності волі Божій.

Отже, наше спасіння цілком і повністю залежить від милості Божої, однак сама ця милість припускає її активне сприйняття людською волею. Спасіння як дар має бути сприйнят і засвоєн людиною. Інакше людина перестане бути самим собою, тобто розумно-вільною істотою, і перетвориться в бездушну маріонетку. Тому православні не можуть, погодиться з католиками, тому що для останніх справи людини - суть заслуги перед Христом, що рятують їх від покарання й приводять їх до блаженного життя в Царстві Небесному. Ми також не можемо погодитися із протестантами, тому що вони взагалі заперечують необхідність справ людини для свого спасіння. Вони вважають, що Христос уже все заслужив. Тому для них досить однієї віри розуму в цю єдину й абсолютну заслугу Христа.

Для Православія ж людські добрі справи - не суть заслуги. І навіть все земне життя Христа - не заслуга, але все це є вираження й дар любові. Христос прийшов і врятував нас не в силу своїх заслуг, але по любові Своєї до нас грішних. Так і християнин робить добро, виконує заповіді не для того, щоб заслужити собі похвалу і спасіння від Бога, але заради любові до Нього. Християнин творить добро, тому що не хоче заподіяти біль Христу, з Яким він нерозривно зв'язаний і у Якому він бажає й сподівається перебувати вічно. Саме тому він і бореться зі своїми гріхами, виховуючи в собі чесноти. Тому, якщо ми починаємо заперечувати необхідність добрих справ, то ми тим самим показуємо, що ми насправді не хочемо позбуватися від гріха в собі, звикаємося до нього, вважаючи його цілком нормальним. Тому у Православії неприпустимо "качати права", тобто, незважаючи ні на що, наполягати на своєму, не можна навіть захищати "свої" права, тому що їх просто немає. Всі права є тільки в Бога, у нас же - тільки обов'язок стосовно Нього, а значить і до усіх.

Православний сам по собі не може нічого жадати від інших, але тільки від самого себе. Він не може зарозуміло повчати ближніх. Знаючи, по милості Божій, Христові заповіді, людина повинна смиренно виконувати їх у своєму житті, тим самим, здобуваючи благодать Святого Духа, завдяки якій увесь світ знаходять спасіння й обоження.