Абетка благочестя

ОБРАЗ РОДИНИ У КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ

Як ми й обіцяли у минулому випуску, продовжуємо ознайомлювати вас із найцікавішими дослідженнями щорічної богословської конференції “Освіта і родина у пострадянських суспільствах”. Тезово представляємо вам розвідку Тетяни Чайки за виданням видавництва “Дух і літера” Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Адже саме на базі цієї творчої лабораторії вітчизняного богослов'я за сприяння Європейського центру гуманітарних досліджень і відбуваються щорічні зустрічі таких богословів і філософів із світомим іменем як єпископ Іларіон, Микола Лоський, Микита Струве, Сергій Аверінцев та ін.

Співставлення родини як любовного єднання чоловіка і жінки та родини як позначення чернечої общини не може не виглядати дивовижним та парадоксальним для світської свідомості. Швидше, аскетизм монашої кіновії постає в очах нашого сучасника повною протилежністю до людь-якого родинного устрою. Тим не менше, уважно розглянувши це все, ми побачимо, що таке позірне протиставлення показує лише зовнішній бік справи. Суворі вказівки аж до “зреченя батьків”, властиві для будь-якого асктетичного наставлення до іночеського житія, за своєю суттю лише відтворюють відому євангельську вимогу. Адже Сам Господь каже: “Коли хто приходить до Мене, і не зненавидить свого батька та матері, і дружини й дітей, і братів і сестер, а до того й душі своєї, той не може буть учнем Моїм!” (Лк. 14, 26). І, можливо, ще жорсткіше звучить відповідь Христа одному з учнів, котрий просив у Нього дозволу піти та поховати батька: “Зостав мертвим ховати мерців своїх. А ти йди та звіщай Царство Боже”(Лк. 9, 60).

Сьорен К'єркегор писав свого часу стосовно подібних євангельських висловів: “Це суворі промови, і хто може їх понести?” Так, це суворі поради. Але розміркуймо над ними глибше – хто ж, відповідно до віри Євангелії, і воскресить померлих мерців заради життя вічного, як не Сам Христос? І хто зрештою взмозі воз'єднати усі врятовані душі у всеохопному та невичерпному дусі любові, якщо не Він, Спаситель? Отож і виявляється, що згаданий хворобливий, нерідко жорстокий розрив родинних відносин (досить згадати житіє прп. Феодосія Печерського) постає як неминучий і благотворний крок на шляху до здобуття вищого ступеня родства – родства у Дусі Святому.

У цій вищій, духовно преображеній сфері заново утверджуються традиційні функції та види діяльності родини: вирощування та виховання нової людини, народженої від Духа, повсякчасне перебування у дусі братньої любові, взаємна сповідувальна відкритість - очікувана, жадана, але майже недосягненна в укладі життя звичайної світської сім'ї.

Повчально бачити, як багато уваги приділяється в повістях Києво-Печерського патерика тому, що можна було б назвати духовним аналогом першого згаданого у Священному Писанні покликання людської родини - покликання народження дітей. Перше, що прп. Антоній “прозорливими очима” побачив у Феодосієві, - се його прагнення “монастиръ славенъ сътворити на събраніе множеству мнихъ”. Уся святість Феодосія, власно кажучи, і розкривається у невідступному сповненому милосердя і турботи правдиво батьківському піклуванні про духовне зростання братії. Вже перед самим своїм смертним порогом він обіцяє їм: “Се обіщаюся вам братіе и отци, аще и тiлом отхожу отъ васъ, но духомъ присно буду съ вами. И се елико же вас в манастыри сiм умреть или игуменомъ где отсланъ будеть, аще и грiхы будетъ створил, азъ имамъ о том пред Богом отвiщати”...

Однак дух родинної єдності зближує людей одне з одним не тільки по вертикалі (як дітей із батьками), але і по горизонталі (як бртів і сестер) - як рівних із рівними. І Феодосій, “увидівъ еже къ Богу свое отшествіе”, дає напуття братії “о братолюбіи и о покореніи еже не токмо къ старiйшим, но къ сверьстнымъ себі любовь и покореніе имети”.

Саме таким, зокрема, є випадок, що стався із прп. Микитою Затворником, котрий з причини власної гордині був спокушуваний дияволом на шлях безблагодатного книжного знання замість молитви, на шлях бісівських лжепророцтв. І з якою твердістю та водночас із людською чуйністю реагує на це братія, знімаючи з Микити закляття гордощів, звілняючи його від чарів гріховної лжемудрості. І саме таким шляхом готуючи його до справжніх духовних подвигів, налаштовуючи на “въздержанiе и послушаніе и чистое смиренное житіе, яко превзыйти ему всіх добродітелію”.

Ще, мабуть виразнішою є з цієї точки зору повість про двох братів – попа Тита й диякона Євагрія, між якими ворог роду людського посіяв невгасиму ненависть. Братія і в цій ситуації настійливо призивають друзів до взаємного пробачення; побачивши, що Тит померає “влечаху Євагрія нуджею, да проститься съ братомъ”. Ціною благої здатності пробачити брата свого у повній відповідності до слова Євангелія, так і відповідно до простої родинної мудрості, тут постає не що інше, як спасіння – Титові (котрий сподобився хоч на смертному одрі пробачити) Ангел Божий подає руку, а закам'янілого у свому гніві Євагрія протикає списом.

Безперечно ми мусимо тут коротко згадати й саму переписку Симона з Полікарпом. Вона постає своєрідним “центром кристалізації” для усього корпусу Києво-Печерського патерика. Докоряючи Полікарпа в його честолюбивих амбіціях та за образи на братію, Симон, в минулому чернець Печерський, а на час переписки – єпископ Володимирський і Суздальський з благоговінням нагадує йому про святість Печерської обителі та зібраного там іночеського братства. “Въ истину глаголю ти, брате Поликарпе, гдi cлыша сихъ дивнійших бывшихъ в томъ святiмъ монастырi Печерскомъ чюдесъ?..”

І найгловніше, що додає ореол завершеності образу цієї світлої общини саме як родини, - це домінуюча над усім заповідь любові: тільки зроблене з любов'ю будь-яке чернече діяння аж до найвищих аскетичних подвигів набуває внутрішнього змісту, стає угодним Богові.

Саме у бесіді про Києво-Печерських подвижників митрополит Антоній Сурозький вказав як основну, превалюючу рису святості Київської Русі “над усім і вище за все – любов: лагідна, людська, яка не гнушається нічим, але твереза, правдиво євангельська, строга, смілива у викритті, але тим не менше співпереживаюча. Ця любов і є опорою та сутністю святості; любов до усіх у Бозі”.

При цьому, однак, окреслити значення та дієвість згаданої домінанти любові за матеріалами Києво-Печерського патерика навряд чи ми зможемо з достатнім ступенем конкретності. Відповідно до проникливого зауваження П. Іванова, ”наскільки у людському згадуванні яскраво закарбовуються чудеса – настільки безсильною є пам'ять про любов”. Саме ж “милосердя” є тільки плодом любові, а не любов'ю, - любов же є світлом серця; це відносини сердечні, що неможливо ані передати, ані пояснити. Ось чому про життя святих ми по-справжньому нічого не знаємо, бо життя їхнє є тільки любов'ю, решта – не суттєве для святості”. Отак і в нашому випадку вплив любові стає доступним для свідомості саме як внутрішній смислообразуючий ключ, який тільки й дозволяє нам наблизитися до справжньої суті служіння Києво-Печерських святих – і самих Антонія і Феодосія, і їхніх чад духовних, таких як Агапіт “безкорисливий лікар”, Прохор Лободник, котрий рятував людей від голодної смерті хлібцями з любоди, та інші. В атмосфері, що не одухотворена любов'ю, все це не створювало б аніякої загальної картини, воно розсипалося б дивною сумішшю чудернацьких епізодів, непридатних для глибинного осмислення, хоча часом і вражаючи уяву читача.

Саме у цьому розумінні образ іночеської родини, що завдяки Патерику глибоко вкорінився у вітчизняній культурі, попри всю свою зовнішню альтернативність образам мирської сім'ї, стає для останної незамінимим духовним орієнтиром, який явно чи неявно долучає до вищих цінностей людей будь-якого суспільства. Цей зразок напуває світлом Божим щоденні взаємини між людьми.