Живий літопис

ВЪ ПАМЯТЬ ВІЧНУЮ БУДЕТЪ ПРАВЕДНИКЪ

23 червня цього року Свято-Миколаївський Милецький монастир (на Волині) зустрів радісні роковини. Рік тому сюди, на місце, з якого почався чернечого подвигу схиархімандрита Олексія перенесено чесні останки цього Божого старця.

У невеличкому волинському селі Велимче народився хлопчина на ймення Олександр Філозоф. Рано найого плечі лягли турботи про маленьких сестер та матір, бо батька, котрий вирушив на заробітки, не судилося бачити 22 роки. Діти засинали і прокидалися під молитви матері. Одного разу Марія Марківна, прийшовши з 15-річним сином до Почаївської обителі, почула від старця: “Твій син ченцем буде”.

За якихось два роки мати сама привела сина до Милецької обителі свт. Миколая. Сюди, за 15 км. Від рідного села хлопець уже не раз ходив на службу. Так єдина опора матері, послушник Олександр прийшов у монастир 25 березня 1943 р., а вже 11 вересня на обитель напали німці. Сімох ченців розстріляли і спалили. Олександра ж саме в цей час на прохання матері відпустили допомагати при господарстві. Господь зберіг свого майбутнього служителя. 1945 року в Лазареву суботу він приймає постриг з імям Олексій (на честь свт. Олексія), а до кінця року стає ієромонахом.

1948 р. Обитель закривають і для священика настають роки довгих митарств. За перші два роки він побував у 4 обителях, які закривалися одна за одною. Тоді, за благословенням духівника він їде до Одеси, вступає до Духовної Семінарії та 11 років служить при храмі в архієпископа Никона. Саме тоді до церкви часто приходив В. П. Філатов. Видатного лікаря сповідав, причащав і навіть хоронив духівник – о. Олексій.

З 1978 р. о. Олексій несе “найважчий" (за його словами) послух духівника Свято-Успенської Одеської чоловічої обителі. З величезним терпінням він вислуховував людей, наставляв та підбадьорював, кажучи потім: “Мені Господь дав таку благодать, що я за кожного сповідника печалився і скорбів. Це мене і поклало. Візьми-но його печаль і хворобу-печаль на себе, то й дізнаєшся – “де раки зимують”. У Мильцях народ простий. Там мені легше було, аніж з цими “вченими”. Я не знаходив місця і спокою після сповіді цих грішників. До Причастя допускав і неготових, якщо з вірою приходили... Тут, як у Євангелії: жінка перемогла не вищою освітою – вірою всіх комуністів на лопатки поклала”.

Часто схимника просять: “Батюшко Олексію, помоліться за мене”. Він на те: “А ти що будеш робити? І ти молися. Щоб не тільки батюшка”.

Мав отець Олексій велику любов до людей. Нераз ділився, що змолоду просив собі цього у Матері Божої. Справді, ніхто не чув від духівника слова відмови. І рідну Волинь священик пам'ятав завжди: за два роки до відродження Милецької обителі о. Олексій приїхав і служив тут. Важко було упізнати святиню. Тут був Будинок для одиноких літніх людей (геріартричний інтернат). З директором цього закладу старець одразу знайшов спільну мову. 1994 року сивий архімандрит вже був серед молодої чернечої братії втіленням вічновоскресаючого знамення попередніх насельників святої обителі.

Восени 1996 р. в Одесі після лівостороннього інсульту старець приймає схиму на честь св.Олексія чоловіка Божого. У лютому 1997 р. після гангрени йому ампутовано ліву ногу. Тоді старець відвідує святі місця України та Росії і на запрошення лікарів залишається у Свято-Введенській Іванівській обителі.

У 2000-му році 29 лютого в Покровському скиту цієї обителі схиархімандрит Олексій відходить у вічність. Справдилися його пророчі слова: “Помру в такий день, який буває не в кожному році”.

На дев'ятий, двадцятий та сороковий дні по смерті старця його фотографії миро точили. Причому, в 40-й день миро точили одразу десять світлин. Одна з них була під час панахиди за cпокій душі старця у скитському храмі. Коли заспівали “Со святими упокой”, диякон помітив на світлині краплини мира. Цю останню прижиттєву фотокартку подаємо тут.

З висловів о. Олексія: “Хто думає душу спасти, тому ніколи спати. Покаяння – це виправлення. Щоб служити Богу, то ще треба знати як. Якщо немає любові, то довкіл будуть суцільні неприємності. Жити треба з усіма в мирі. ”

Пам'ятаючи про любов старця Олексія дорідної обителі, його родичі і братія Милецького монастиря клопотали про перенесення мощей. Перепон було багато, але... Попри застереження працівників санепідемстанції, 20 червня 2001 р. у день Всіх святих землі Іванівської труну з тілом о. Олексія підняли і перевезли до Мильців 23 червня. Так справдилися інші слова старця про те, що він “приїде в рідну обитель на св. Онуфрія Великого”.

Сьогодні паломники можуть прикластися до нетлінних останків старця у правій частині храму. Праведний Лазар Чотириденний у день пам'яті якого о. Олексій прийняв чернечий постриг, після смерті своєї явив не тління, а славу Божу у своєму тілі. Так і старець Олексій нетлінням плоті переконливо засвідчив святість свого життя та істинність віри Православної.

Автор і редакція висловлюють особливу подяку архімандритові Леонтію з братією Милецького монастиря, а також інокині Галині за надані матеріали.