„ПРОСЛАВ ІМ'Я ТВОЄ, ХРИСТЕ БОЖЕ!"

Подібні явища Святого Вогню відомі з багатьох житій святих Православної Церкви. Церковна історіографія XVII ст. зберегла розповідь про чудо, яке сталося в часи т. зв. першого Хрещення Русі за князя Аскольда. Коли приїхав з Константинополя митрополит Михаїл, люди чекали чогось незвичайного: „Книга, яка навчає вашої християнської віри, хай кинута буде у вогонь, і, якщо не згорить — пізнаємо, що добра й істинна ваша віра і Великий є Бог, якого ти проповідуєш". Тоді, з вірою та молитвою, владика наказав розпалити вогонь, і, промовивши: „Прослав Ім'я Твоє, Христе Боже! " поклав Євангеліє у полум'я. Коли вогонь догорів і попіл розвіявся, Євангеліє було знайдено неушкодженим. Мощі св. митрополита Михаїла спочивали у Київських Дальніх Печерах, згодом — в Успенському соборі Лаври.

Явлення „світла великого над монастирем блаженного" описав преподобний Нестор Літописець в Житії святого Феодосія, ігумена Печерського. Прославлення першого (поряд з братом, св. кн. Борисом) руського святого благовірного князя Гліба Володимировича св. Димитрій (Туптало) у Четіях-Мінеях порівнює з прославленням чесних мощей первомученика Стефана. Над місцем, де лежало покинуте тіло вбитого князя „було видно вогняний стовп, іноді з'являлися запалені свічі, або чувся ангельський спів". Яскравим вогняним стовпом і запаленими свічками ознаменувалось сходження Господньої благодаті на тіла св. мучеників чернігівського князя Михаїла та боярина Феодора, вбитих Батиєм у 1246 р.

Чудесні явища супроводжували українське православне чернецтво впродовж багатьох століть. Це засвідчують записи і праці ченців та владик —Захарії (Копистенського) [„Палінодія", 1621-1623 рр.], Сильвестра (Косова) [„Патерикон", 1635 р.], ієромонаха Афанасія (Кальнофойського) [„Тератургіма", 1638р.], св. Київського Митрополита Петра (Могили). Так, у 1606 р. чудесне сяйво з викраденої частини мощей (ноги св. Феодора Мученика) виявило їхнього осквернителя.

Житіє св. Сергія Радонезького містить згадку про сходження Святого Вогню під час Святої Євхаристії. Незадовго до смерті св. Сергій служив Святу Літургію. У цей час його учень Симон мав чудесне видіння: вогонь рухався вівтарем, оточуючи святого з усіх боків. Коли преподобний приступив до прийняття Христових Тайн, Святий Вогонь звився і увійшов до Святої Чаші. Побачивши це, наляканий Симон з трепетом безмовно дивувався. Тоді святий запитав його: „Сину, чому так налякався дух твій?" Учень відповів: „Я мав чудесне видіння — побачив, як Тебе підтримує благодать Святого Духа". Почувши ці слова, прп. Сергій заборонив йому розповідати про цю подію до дня своєї смерті.

Історія Серафимо-Дівіївського монастиря містить наступну розповідь. Михайло Васильович Мантуров, поміщик з Нижньогородської губернії, виявляючи вдячність Богові за отримане зцілення, вирішив відректися від багатства і добровільно взяв на себе хрест життя в бідності. Його дружина Анна була лютеранкою, і, незважаючи на те, що чоловік став одним з найближчих учнів св. Серафима Саровського, довго не приймала Православ'я. Вона часто сердилась і сварила чоловіка за те, що змушена жити у такій бідності.

- Я часто, майже завжди, сварила і звинувачувала чоловіка у нашій бідності, — розповідала Мантурова. — Кажу як було: так, можна шанувати старця, можна його любити і вірити йому, але ж не настільки... Михайло Васильович завжди вислуховував мої нарікання, зітхав і мовчав. Це ще більше мене дратувало. І одного разу взимку дожилися ми до того, що не було чим освітлювати кімнату. Вечори були довгі, сумні, і на додаток — темно. Я знову почала плакати і кричати на чоловіка, а потім і на самого отця Серафима, дуже нарікати на свою важку долю. А Михайло Васильович лише мовчить і зітхає. Несподівано чую якийсь тріск. Дивлюсь, о Боже! Боюся глянути і не вірю власним очам... Порожня лампада перед іконою несподівано загорілася білим вогнем і наповнилася маслом по вінця. Тоді я залилася сльозами, плачучи повторювала: „Отче Серафиме, Святий Божий, прости мені Христа ради, прости негідній — більше ніколи не буду!" Ще й досі не можу без страху про це згадувати. Відтоді я вже ніколи не нарікала і, хоч було важко, все зносила терпеливо.

Мантуров розповідав про ще один випадок з життя св. Серафима, свідком якого був сам. У келії отця Серафима, всупереч звичаю, не горіла жодна свічка чи лампада перед іконами. „І тоді я подумав, — оповідав Михайло, — чому отець не запалює лампад? Напевно забув... І раптом, не встигнувши й обміркувати, дивлюсь: спочатку один, а потім другий ланцюжок лампади звідкись згори стрічкою обвив блакитнуватий вогонь, звився зигзагом і запалив обидві лампади. Я боявся поворухнутися від страху. А отець каже: “Не бійся, Михайлику! Так повинно бути... це Ангел Господній запалює лампади. Коли б ти залишався невинним, то побачив би Ангела, а, оскільки ти одружений. Ангела бачити не можеш”.

В усіх описаних вище чудесних явищах завжди присутня Божа Благодать, дію якої кожен переживає по-своєму: від стану глибокої внутрішньої молитви до радості, як у царя Давида після повернення Ковчегу Заповіту (II Кн. Сам. 6, 5). Багато з тих, хто живе у світі, далекому від християнських ідеалів, тут шукають докази своєї віри, і у Велику Суботу біля Гробу Спасителя їх знаходять.