Архітектура сакральна

"ФОРМУВАННЯ ПРАВОСЛАВНИХ БЛАГОДIЙНО-ПРОСВIТНИХ КОМПЛЕКСIВ"

У IСТОРИЧНОМУ КОНТЕКСТI

Крім економічного, матеріального зростання потреб сучасного суспільства, як це не дивно, зростають і духовні потреби. Тому особливе місце займає у нестримному архітектурно-будівельному процесі формування у столиці, найкрупніших містах України торгово-розважальних, житлово-офісних комплексів і духовних центрів. Це відтворенні після радянської атеїстичної руйнації старі та нові сучасні православні парафіяльні, соборні і монастирські комплекси. Вони мають як велике духовне, так і соціально-культурне значення для розвитку країни.

Соціальні проблеми з малозабезпеченими, безпритульними, сиротами, безнадійно хворими, похилими людьми держава не може вирішити самотужки (коштів на ці програми: з лікування, будівництва хосписів, лікарень, притулків та ін. не вистачає), тому співпраця та місія Церкви у цій справі є значушою та необхідною. Також існує проблема впливу на українське суспільство, яке в більшості належіть до православної традиції, деструктивних іноземних сект та деномінацій під виглядом "благодійності" та "просвітництва".

В Українській Православній Церкві діє декілька синодальних відділів, серед них: "Милосердя та благодійності", "Релігійної освіти, катехізації та місіонерства", які займаються цими питаннями.

Зараз більшість сучасних православних громад крім головної богослужбової діяльності обирають ще і благодійно-просвітницьку чи інформаційно-культурну. Зрозуміло, що такий церковний комплекс стає більш розвиненим архітектурним формуванням, потужною містобудівною та соціальною структурою. Збільшується потреба у площі ділянки, збільшуються фінансові витрати на будівництво та експлуатацію, тому формуються такі православні комплекси переважно у великих містах, наприклад, у Києві (Донецьку, Дніпропетровську, Харкові, Одесі, Сімферополі) і області та у крупних районних центрах.

Парафіяльні храмові комплекси мають традиційний, канонічний склад будівель, та споруд, сформований століттями, проте православні громади повязуючи себе зі спрямованою функцією, наприклад – благодійно-просвітницькою, мають справу зі специфічними спорудами та обладнанням, стикаються з відсутністю необхідної нормативної та законодавчої бази. А це ускладнює проектування, будівництво та експлуатацію комплексу. Тому не всі парафії швидко виходять на бажані потужності, а лише з часом. В Українській Православній Церкві, як зазначалося вишче, діють синодальні відділи, серед них: "Милосердя та благодійності", "Релігійної освіти, катехізації та місіонерства" вони втілюють одну з головних задач Православної Церкви – благодійність до всіх нужденних, хворих, знедолених та сиріт і просвітницьку діяльність для всіх бажаючих.

У відділі "Милосердя та благодійності" УПЦ, на базі Всеукраїнського благодійного фонду "Віра, Надія, Любов" [www.fhl.org.ua], постійно діє стратегічний план – багато спрямованих програм, які працюють в Україні:

• Волонтерська соціальна допомога нужденним (православні скаути);
• Робота з скрининговою комісією протидії торгівлі людьми;
• Допомога ліками та у лікуванні,
• Допомога гуманітарна малозабезпеченим багатодітним родинам;
• Допомога ВІЛ/СНІД інфікованим;
• Допомога в наданні грантів талановитим дітям;
• Дитячі оздоровчі православні, скаутські та світські екологічні табори;
• Проведення круглих столів, конференцій, тренінгів з цих питаннь.

Відділ "Релігійної освіти, катехізації та місіонерства" [www.rokim.org.ua] займається просвітницькими програмами:

• Видання православної, педагогічної літератури;
• Проведення конференцій з цих питань;
• Проведення богословсько-педагогічних та катехизаторських курсів;
• Введення та видання підручників з предмету “Християнської етики” у школах;
• Співпраця з державними організаціями про проведення виставок, інших закладів з метою розповсюдження православної культури.

Ця діяльність є дуже важливою, нажаль, вона не вирішує у повному обсязі нагальних питань малозабеспечених прошарків суспільства та Церкви. Необхідні центри допомоги на всіх соціальних ланках, особливо у місцях де немає жодної благодійної організації, православної парафії чи монастиря, які могли б стати джерелом надії та духовно-матеріального укріплення нужденних. Такі розвинені центри вже працюють у Росії та Білорусі, але в Україні, на жаль, подібних комплексів дуже мало і діють вони переважно при монастирях.

Щоб розробити систему формування таких комплексів по всім містам країни, треба звернутися до історії, бо раніше подібні центри, ще до радянських часів, забезпечували потреби всіх знедолених та соціально незахищених людей. Благодійність мала державне визнання та підтримку.

У перші століття християнства, такими центрами благодійності і просвітництва здебільшого були не парафії, а монастирі. Монашеська місія милосердя заповідана ще святителем Василієм Великим, преподобними Савой Освященним, Феодором Студитом, Пахомієм Великим. Святитель Василій Великий (IV ст.), облаштував лікарню, будівлі, готелі та інші благодійні заклади в Кесарії Каппадокійській. Як бачимо, традиція розміщати лікарні при монастирях дуже давня й веде до перших століть Християнства (навидь вимоги "Типікону" передбачають наявність лікарні при монастирі [1]). У перших монастирських лікарнях (як невід'ємної частини благодійної діяльності), ченці були першими лікарями у сучасному розумінні цього слова. На Русі, та пізніше на Україні, відомими духовно-культурними, просвітницькими, благодійними центрами у XI-XVIII були монастирі: Софійський у Києві, Києво-Печерська, Почаївська Лаври, Михайлівський Золотоверхій, Флорівський, Кирилівський у Києві та ін. Монастирі були центрами культури, науки, писемності, просвіти, а при деяких знаходились лікарні (врачебниці).

У стінах Свято-Успенської Києво-Печерській Лаври (монастир заснований у 1051 р.) діяв навіть лікарняний Свято-Троїцький монастир – храмовий благодійний комплекс. До нього входили: Троїцька надбрамна церква, трапезна церква свт. Миколая Мирлікійського, навколо храму розміщалися келії і лікарня з церквою (пізніше і аптека). Також тут знаходилась странноприймальня. На лікуванні у лікарні, крім ченців, постійно знаходились до 1000 паломників. За ними доглядали безкоштовно лікарі-ченці, так було до з'явлення світської медицини [3].

Також при монастирях виникають странноприймальні (готелі для безпритульних) й скити, готельні подвір'я, де можна було тимчасово залишитись, де очікувала прочан скромна трапеза; діє широка благодійна діяльність – розсилка милостині (коштів) голодуючим, знедоленим, в'язням і т. і.

Наприклад, так звані "Мариїнські заклади" Червоного хреста, які діяли як у Росії так і на Україні (на терені Російської імперії). Засновницею цієї "імперії" благодійних закладів була дружина імп. Олександра II – Марія Федорівна. Вона, очолюючи Міністерство державної опіки, приділяла увагу не лише створенню мережі богоугодних закладів, але і ревно слідкувала за тим, щоб держава не залишалася безучасною до життя знедолених. Мариїнська громада сестер милосердя у Києві почала функціонувати з 1878 р. [2,3].

Також дуже відомий, як центр благодійності у Росії, Марфо-Мариїнський монастир милосердя у Москві (заснований у 1909 р.). Засновницею його була Єлизавета Федорівна Романова. При ньому діяли: притулок для сиріт, лікарня, страноприймальня. Статут монастиря був подібний до общежительних монастирів, з деякими незначними відмінностями. Головна місія сестер – відвідування до бідних й хворих та надання їм як медичної, матеріальної, так і моральної допомоги [3].

 

Розквіт благодійності

ХIХ ст. можна назвати часом розквіту чернецтва та благодійності. У цей період формуються погляди на розширення діяльності монастирей, на те, щоб сфера впливу монастирів поширювалася на просвітництво, благодійність, науку, культуру.

У цей час зароджується ідея "живого чернецтва", яке полягало разом зі суворим слідуванням древнім іночеським статутам, ще й широке служіння страждучому людству. Вона зустріла гарячу підтримку серед багатьох представників ієрархії, духовенства, іночества, церковної інтелігенції. Майже в усіх духовних осередках Російської імперії, до складу якої тоді входили – Фінляндія, Естонія, Латвія, Польща, Білорусь, Грузія, Росія, Україна та ін. діяли благодійні православні центри. Наприклад – Ліснинський Богородницький монастир Варшавської губернії (зараз Польща), який проводив широку місіонерську роботу, мав декілька різнопрофільних навчальних закладів, надавав безкоштовну медичну допомогу тисячам мешканцям найближчих сіл. Також благодійною діяльністю була відома Вировська жіноча обитель Холмського краю (Польща). У Естонській губернії благодійну роботу проводив Пюхтицький жіночий монастир, при якому функціонували: парафіяльне училище з інтернатом, допоміжна школа, безкоштовна народна бібліотека, притулок, лікарня й лазарет. Відомий був своєю благодійною спрямованістю Переяславський Феодорівський жіночий монастир Володимирської єпархії, який мав 4 церковнопарафіяльні школи й притулок для сиріт; Печенегський чоловічий монастир Архангельської губернії, надавав місіонерську й матеріальну допомогу місцевому народу [2].

Київський Свято-Троїцький Іонівський общежительний монастир заснований архімандритом Іоной на Звіринці у Києві, у 1860-х роках. Крім самого отця Іони, прославленого святим життям та подвигами, привертала паломників і збудована його трудами церква Святої Трійці (1864 р., кам'яна у 1871). Згодом, з допомогою К. О. Васильчикової (удова колишнього генерал-губернатора) був заснований Свято-Троїцький чоловічий общежительний монастир з благодійними закладами.

 

Далі буде

1. “Типикон”.
2. ”Царственная инокиня”, Свято-Архангельский женский мон-рь, Одесса, 1995.
3. О. Анисимов "Скорбное бесчуствие", на добрую память о Киеве, или грустные прогулки по городу, которого нет. Киев "ТABACHUK Ltd" 1992.