Релігія і наука

БІБЛІЙНА АРХЕОЛОГІЯ:
ВИХІД З ЄГИПТУ

(Продовження. Початок див у №4(38) 2007)

По-шосте, чисто єгипетське пояснення мають скарги колишніх державних рабів, котрі згадували про те, що в Єгипті вони "сиділи біля казанів з м'ясом ... їли хліба досить" (Вих. 16, 3), і що говорили в пустелі: "Ми згадуємо рибу, що їли в Єгипті даремно, огірки й дині, і пір, і цибулю, і часник. А тепер душа наша в'яне; немає нічого, тільки манна нам перед очима" (Числ. 11, 5-6). Практика державного прокормлення своїх рабів для Єгипту була загальною. Так, Кенуамон пише завідувачу стайнями: "дай харчі солдатам і хапірі, які тягнуть камені для Ра, а саме для Ра Рамсеса-Мері-Амон в південному кварталі Мемфісу".

Крім того, відомо безліч інших пам'ятників, що підтверджують той факт, що "царські люди" в давньому Єгипті були на повному державному забезпеченні. Так, в одній з гробниць VI династії виявлено зображення, назване "розподіл риби". Тут зображено хід рибалок з усілякою рибою на жердинах, на плечах, в руках, в кошиках, у в'язках. Писар робить запис риби, інший робить запис видаваної риби. Двоє чоловіків відносять рибу зі словами "Ми нагодовані!".

Схоже зображення було виявлено і в одній з гробниць періоду V династії. Приблизно таке ж зображення знайдено і серед побуту майстерень ткацьких. На зображенні сільськогосподарських робіт - великі кошики з хлібом, посудини з пивом та овочами. На деяких зображеннях показана доставка пива та їжі в майстерню мідників.

Цікаво, що останні повідомлення про єгипетських хапірі належать до часу Рамсеса IV – хамаматський напис повідомляє, що серед учасників експедиції в каменоломні Хамамат було 800 хапірі – стрільців з місцевості Анут. Проф. В. В. Струве вважав їх частиною ізраїльтян, що повернулися до Єгипту, – недарма саме до часу Рамсеса IV належить остракон з Фіванського некрополю, що вихваляє повернення утікачів після закінчення смути.

По-сьоме, переслідування утікачів було справою звичайною для давнього Єгипту, справою державного престижу. Піклуючись про це, за 50 років до Виходу мирний договір між Рамсесом II та хетським царем Хаттусілісом наказує:

"Якщо заможні люди втечуть з Єгипту в країну правителя хетів... то не повинен правитель хетів їх брати. Повинен правитель хетів повеліти, щоб їх доставили... великому володарю Єгипту, їх владиці. Або якщо людина, або дві, люди незначні, втечуть з Єгипту ... то не залишать їх в країні хетів, а доставлять... великому володарю Єгипту".

Ще про переслідування рабів, що бігли до Палестини, повідомляє ієратичний папірус кінця епохи Нового Царства: "Начальник стрільців Какемур з Чеку начальнику стрільців Іні і начальнику стрільців Бакенптаху:
... мені було наказано ... переслідувати цих двох рабів.
... коли мій лист досягне вас, пришліть мені опис всього, що трапилося з ними, хто знайде утікачів, яка варта знайде утікачів, які люди переслідують їх... Та надішліть багатьох людей за ними".

У оповіданні про Вихід особливої уваги заслуговує історія дарування Закону на Синаї. У минулі часи, в XVIII – XX вв. було висунуто чимало заперечень як проти фіксації Закону за часів Виходу, так і проти гуманності його змісту. Деякі з біблеїстів минулого, такі як Велльгаузен, заперечували навіть доплінне походження таких біблейських книг як Левіт – дану думка, втім, було спростовано знахідкою у Ваді Мурабба'ат фрагменту цієї книги, написаного палеоєврейським або "фінікійським" письмом і датованого С. Бірнбаумом не раніше VI ст. до Р. Х. Цікаво, що традиційні датування книги Екклесіаста і книги пророка Данила були також підтверджені сувоями цих книг III ст. до Р.Х., знайденими в Кумрані у четвертій печері.

Ще одне заперечення проти запису Закону Мойсеєм ґрунтувалося на припущенні, що у той час у ізраїльтян не існувало писемності. Заперечення це, по-перше, було спричинене думкою, що панувала у XIX ст. про Вихід у XV ст. до Р.Х., а, по-друге, слабкістю знань про культуру Ханаану часів середнього і пізнього Бронзового віку. З часом це упередження було спростоване: у 1905 р. на Синаї сер Фліндерс Петрі знайшов напис семітською мовою – 1800 р. до Р. Х. – разом з ієрогліфами; у 1929 р. в Гезері Гарстанг знайшов ручку від глека – 2000-1600 рр. до Р.Х. з семітським написом; у 1930 р. проф. Е. Грант з Гарвардського коледжу знайшов в Бет-Шемеші уламок глека з синайськими письменами – 1800 р. до Р.Х.; у 1934 р. У Лахісі Д. Л. Старкі знайшов розписаний глек з синайським написом близ.1500 р. до Р. Х.; у 1939 р. В. Ф. Олбрайт опублікував розбір тексту, нанесеного прадавнім єврейським (ханаанським) силабічним письмом на бронзовому уламку (імовірно ножа), що походить з розкопок Бібла. Текст містить щось на зразок заклинання, оберненого на захист якоїсь власності автора тексту, і датується XII ст. до Р. Х.

На початку 1980-х, на базі досліджень Нельдеке і Лідзбарського, після відкриття протосинайських текстів А. Гардінер дійшов висновку, що літери алфавіту є єгипетськими ієрогліфами, що отримали на семітській мові і фонетичне значення за акрофоничним принципом, тобто за першою літерою назви. Саме виникнення подібного типу письма дослідник вбачав у пристосуванні староєгипетської писемності для фіксації семітської мови за володарювання гиксосів в Єгипті (див. мал.).

Не уникнула заперечень раціоналістичної критики і та частина писань Мойсея, в якій було відбито передання Церкви Праотців, особливо родоводу та інших історичних подробиць. Вченим XIX ст., що зростали в письмовій культурі, здавалася неможливою точна усна передача відомостей подібного роду. Зараз же ми володіємо масою схожих історичних прикладів.

Так, священна книга індуїзму Рігведа, складена близ. XX ст. до Р. Х., протягом трьох тисяч років вивчалася напам'ять, передавалася з вуст у вуста. Записаний біля тисячі років назад її текст лише підтвердив факт багатовікової нерухомої усної традиції. Заперечення проти недоречності кривавого культу на честь Єдиного Бога спростовуються не лише відомостями про справжню жорстокість ханаанських культів – чого варті лише знахідки у 1940-1949 рр. Мак Алістером при розкопках висот в Гезері і Мегіддо безлічі горщиків із залишками людських жертвоприношень – дитячих кісток, але і думкою як вчителів часів Другого Храму, так і отців Церкви про те, що встановлення старозавітного культу спричинено було лише домобудівництвом Бога, що дозволив приносити Собі жертви, до яких вже призвичаїлись і які були до вподоби ізраїльтянам-язичникам.

Підтвердженням цієї думки є знахідки в Рас-Шамрі, древньому Угаріті, семітській державі передпатріархальної епохи. Тут ми знаходимо всі особливості старозавітного культу: жертва за гріх, мирні жертви з уживанням тих самих тварин, жертви перших плодів. Відмінність Синайського законодавства полягала лише в тому, що приносити їх можна лише Богу Ізраїлеву.

В світлі історичних даних поблажливістю до вірувань ізраїльтян цілком можна вважати і закон про чистих і нечистих тварин, і закон про обрізання. Поділ на тварин чистих і нечистих був впроваджений ще задовго до Синайського законодавства (Бут. 7, 2-3, 8), але судячи з текстів Рас-Шамрі, чисті тварини – це ті, що можуть бути принесені в жертву, хоча в їжу допускалися і нечисті. Наказ ізраїльтянам куштувати тільки чистих тварин, яких приносили язичники своїм богам, було наочним нагадуванням преамбули Синайського Завіту: "ви будете у Мене царством священиків і народом святим" (Вих. 19, 16).

Так само і обрізання, що практикувалося в країні Виходу фараонами і жерцями, і заборонене всім іншим було заповідано, як знак цього завіту.

Особливим видом Божого домобудівництва був і закон про присвячення Богу і викуп первістків (Вих. 14, 11-16) – тепер в жертву приносилися лише первістки тварин, а не діти, як то було у споріднених ізраїльтянам західних семітів. В світлі археологічних даних абсолютно безглуздо виглядають колишні звинувачення законодавства Мойсеєвого, що знаходять, до речі, відповідність в законах Хамурапі, що діяли на батьківщині Аврама в Урі Халдейському.

"Якщо він переламав кістку людині, то повинні переламати йому кістку".
"Якщо хтось виколов око сину людини, то повинні виколоти йому око".
"Якщо хтось вибив зуб людині ... то повинні йому вибити зуб".

"Душу за душу, око за око, зуб за зуб, руку за руку, ногу за ногу. Якщо хто зробить шкоду ближньому своєму, тим повинно відплатити йому". (Втор. 19,21).

Покарання ж в язичницьких культурах епохи патріархів були набагато жорстокішими. Так, в давньому Єгипті грабіжників могил і храмів саджали на кіл, перелюбників віддавали на поживу крокодилу. За інші злочини передбачені такі покарання: 100 ударів, 50 ран, відрізання язика, відрізання носа і вух, каторжні роботи. Декрет фараона- гнобителя ізраїльтян Сеті I з Наурі, окрім відрізання носа і вух передбачає і наступне покарання: "сто ударів і п'ять рваних ран".

Так само у бік жорстокості покарань відрізняються від закону Мойсеєвого закони іншої частини цивілізованого світу часів Мойсея – Межиріччя. Порівняння, що наводяться нижче, добре показують людинолюбний, наскільки це було можливо у той час, характер Синайського Законодавства.

Закони Хамурапі.
Старовавілонський період. Перша половина II ст. до Р.Х. – епоха патріархів.

"Якщо людина клятвенно звинуватила чоловіка, кинувши на нього звинувачення у вбивстві, але не довів його, то обвинувач повинен бути вбитий".
"Не слухай пустих чуток, не давай руки твоєї нечестивому, щоб бути свідком неправди" (Вих. 23, 1).

"Якщо людина вкрала майно бога або палацу, то ця людина повинна бути убита; а також той, хто прийняв з крадене, повинен бути вбитий".
"Якщо чоловік або жінка зробить який-небудь гріх проти людини, і через це зробить злочин проти Господа і винною буде душа та, то нехай сповідатимуться в гріху своєму, який вони зробили, і повернуть сповна те, в чому винні, і додадуть до того п'яту частину і віддадуть тому, проти кого погрішили" (Числ. 5, 6-7).

"Якщо злодій не має чим платити, він повинен бути убитий".
"Крадій повинен заплатити, а якщо не має чим, то нехай продадуть його для сплати за вкрадене ним" (Вих. 22, 3).
"Коли ж відпускатимеш його на свободу, не відпусти його з порожніми руками, але забезпеч його від стад своїх, від току твого і від жорна твого" (Втор. 16, 13-14).

"Якщо людина зробила пролом в будинку іншої людини, то перед цим проломом її повинно вбити".
"Якщо хто застане злодія, що підкопує і вдарить його, так що він помре, то кров не поставиться йому у провину; але якщо зійшло над ним сонце, то поставиться у провину йому кров" (Вих. 22, 2-3).

"Якщо шинкарка не приймала зерно як ціну за сикеру або приймала срібло великою гирею, або зменшувала еквівалент сикери відносно до еквіваленту зерна, то цю шинкарку належить викрити і кинути її у воду".
"Не чиніть неправди в суді, в мірі, у вазі та у вимірюванні Нехай будуть у вас ваги вірні, гирі вірні, ефа вірна та гин вірний" (Лев. 19, 35-36).

"Якщо шинкарка, в будинку якої зібралися злочинці, не схопила цих злочинців і не привела їх в палац до властей, то цю шинкарку належить вбити".
"Не ходи пліткарем в народі твоєму" (Лев. 19, 16).

"Якщо хтось побив дочку чиюсь і спричинив їй викидень, то він повинен відважити 10 сиклів срібла... Якщо ця жінка померла, то повинні вбити його дочку".
"Якщо будівельник побудував людині будинок і свою роботу зробив неміцно, а будинок, який він побудував, звалився і убив господаря, то цей будівельник повинен бути страчений. Якщо він убив сина господаря, то повинні убити сина цього будівельника".
"Діти не повинні бути покарані смертю за батьків" (Втор. 24, 16).

"Якщо цирульник без дозволу рабовласника збрив рабський знак у чужого раба, то цьому цирульнику повинні відрубати руку".
"Не видавай раба пану його, коли він прибіжить до тебе від пана свого; нехай він у тебе живе ... не утискуй його" (Втор. 23, 15-16).
"Не пануй над ним з жорстокістю і бійся Бога твого" (Лев. 25, 43).

Средньоасирійські закони (друга половина II ст. до Р.Х.)

"Якщо чоловік захворів або помер, а його дружина вкрала щось в його будинку і передала це чоловікові ... то цю дружину чоловіка, а також і одержувача, належить убити".
"Якщо дружина чоловіка вкрала щось в будинку іншої людини ... Якщо завгодно її чоловіку, він віддасть крадене і тим викупить її і він відріже їй вуха. А якщо її чоловік не побажає викупити її, господар вкраденої речі може ... жінку забрати і відрізати їй ніс".
"Чоловік може бити свою дружину, тягати за волосся, ушкоджувати і проколювати її вуха. Провини в тому немає".
Закон же Мойсеєвий наказує захист безневинної жінки (Втор. 22, 13-19).

Єдиний злочин, якого не знають язичницькі народи патріархального періоду, але за який слідує відповідно до законодавства Синайського покарання смертю – відступлення у сфері релігійній: поклоніння чужим богам (Вих. XXII), хуління Імені Божого (Лев. 24, 16), порушення суботи (Вих. 31, 16).