Останнім часом на вулицях Києва кидаються в очі рекламні щити з фотографіями відомого пана Михайла Денисенка, який називає себе "патріархом Київським і всієї Русі-України". На рекламному щитку він пропонує "Закон Божий" для кожної родини, закликаючи відроджувати віру. Але під цим ховається підступництво й неправда...

Як відомо широкому загалу, Михайло Денисенко (Філарет) – у минулому агент КДБ – відлучений від Церкви за скоєний ним розкол, зміг привласнити не тільки церковну скарбницю Української Православної Церкви, але й займається піратським присвоєнням чужої інтелектуальної власності.

Ще в листопаді 2003 року він видав за своєю редакцією працю відомого богослова Руської Православної Церкви Закордоном протоієрея Серафима Слобідського "Закон Божий".

М. Денисенко прикрасив книгу власними фотографіями й доповнив неправдою й злісними нападами на Руську Православну Церкву, до якої й належав покійний нині богослов протоієрей Серафим Слобідський. Такий вчинок М. Денисенка шокував православну діаспору.

Офіційний представник Свято-Троїцького монастиря (Джорданвілл, штат Нью-Йорк) Руської Православної Церкви Закордоном священик Павло Іванов заявив: "Ні Свято-Троїцький монастир, ні його офіційний представник не давали дозволу ні на перевидання нашого "Закону Божого", ні на його переклад українською".

Отже, відлучений від Церкви Михайло Денисенко вирішив війти через чужу працю в дитячі душі України.

Протоієрей Серафим Слобідський писав свою працю для дітей й онуків емігрантів, оскільки "більшість російських дітей і молоді перебувають в оточенні іноземного середовища". Книга проникнута дивною ясністю, чистотою й любов'ю до покинутої Росії, її тисячолітньої віри, що сформувала душу людини, до Православної Церкви, її історії, традиції і мови (одна глава так і називається – "Учимося читати й молитися церковнослов'янською”). У редакції "Закону Божого" М. Денисенка багато глав, у тому числі про церковнослов'янську мову, вирізані. Натомість між третьою “Новим Завітом” і четвертою “Про віру й життя християнське” частинами вставлена анонімна глава, де виправдовується філаретівський розкол і діяльність самозваного “патріарха”. Недосвідчений читач може подумати, що цей текст теж належить протоієрею Серафиму! Так Філарет вирішив, між главами, проповзти в "Закон Божий".

У цьому розділі багато недолугостей, неправди щодо Руської Православної Церкви. Вона нібито тільки те й робила, що гнітила, "зросійщувала" і винищувала "українське православ'я". На думку М. Денисенка, "московський цезарепапізм завершився проголошенням царя главою Церкви". Навіть дивно, що такє може писати колишній магістр богослов'я! Невже він не знає, що в Православії Главою Церкви був і залишається Христос-Спаситель? "Короткою світлою епохою в історії Української Православної Церкви під владою Москви, – пише Філарет, – було гетьманство Івана Мазепи". Але він, як відомо, був відлучений від Церкви за зрадництво. Філарет постійно намагається представити гетьмана якщо не небесним, то історичним "заступником". Мовляв, обоє ми відлучені від Церкви! Треба сказати, що це порівняння вкрай некоректне. Мазепа, на відміну від Філарета, був віруючою людиною. Для нього відлучення від Церкви стало духовною катастрофою, він незабаром після цього й умер у Бендерах. Йому й у голову не могло прийти напнути кукіль московського патріарха, "священнодіяти", так ще й пишається своїм анафематствуванням. Крім того, пан Денисенко забув, що Мазепа зіграв одну з ключових ролей у справі перепідпорядкування Київської митрополії Московському Патріархові і вважав це великим благом і для народу, і для Православія в Україні.

Потім, впадаючи в єресь філетизму (диференціювання Церкви за національною ознакою), Філарет починає аналізувати етнічні коріння київських митрополитів. У 1799 році на київську кафедру нібито вперше призначили неукраїнця (насправді "неукраїнцями" були десятки Київських митрополитів) – митрополита Гавриїла (Бонулеско-Бодони), молдаванина. Від "чужинця"-митрополита нібито пішла традиція призначати тільки росіян. Наскільки все-таки Філарет історично невдячна особистість! Митрополит Гавриїл – засновник Одеси, і вже за це пан Денисенко повинен бути йому вдячний поки й віку. Адже саме в Одесі юний Михайло Денисенко зустрів майбутню "володарку Київську й всієї Русі-України" Євгенію Петрівну Родіонову, з якою більше сорока років "провадив чернече життя"!

Етнічні коріння для Філарета виявилися важливі, оскільки він раптом згадав, що по батьку – українець. І тому в 1966 році виявився нібито першим Київським митрополитом-українцем за 150 останніх років. А митрополити Філофей (Успенський), Ісидор (Нікольський), Платон (Городецький) та інші? Їм чому відмовлено в "українстві"? У паспорті не значиться?

Так і Тарас Шевченко за паспортом "російський міщанин". А чому в українстві відмовлено українцям: архієпископові Київському полтавчанину Димитрію (Вербицькому), в'язневі сталінських таборів священномученику архієпископові Олександру (Петровському), волинянину, який загинув у в'язниці, архієпископові Василю (Богдашевському) та іншим в'язням? Тільки тому, що очолюючи Київську кафедру, вони за віру православну пішли на смерть, а не в співробітники КДБ, як "товариш Денисенко"?

До ворогів України, "українофобам", віднесений митрополит-вигнанець Антоній Храповицький, а також вся ієрархія "Московської Патріаршої Церкви", що нібито в 1920-і "почала велику боротьбу" проти автокефалістів. Цікаво, яку боротьбу вона могла вести, якщо до 1927 року в місцях позбавлення волі перебували близько 130 єпископів РПЦ, причому за доносами революціонерів-автокефалістів й обновленців? Зате панегірики оспівані самосвятам Василю Липківському, Нестору Шараївському, які завзято виконували вказівки ОГПУ з розкладання Церкви "зсередини" і відправили в табори сотні православних священнослужителів.

Особливо цікаві пасажі про сучасний стан Церкви в Україні. Філарет відплачує хвалу родоначальникам автокефального руху в Україні. Але й тут уникає історичної правди, забуваючи нагадати, як ці родоначальники самі ставилися до Філарета. "Патріарх УАПЦ й УПЦ-КП" Мстислав Скрипник, як відомо, називав "філаретівщину – головним лихом України"; "Патріарх УАПЦ" Володимир Ярема у своїй останній книзі йменував Філарета "сатаною українського народу", "патріарх УПЦ-КП" Володимир Романюк вважав Філарета мафією й просив захисту в Київському управлінні по боротьбі з організованою злочинністю. Не зайвим буде нагадати також, що коли Філарет, прихопивши церковну касу, втік до автокефалістів й оголосив себе "затятим" націоналістом, 318 православних священнослужителів Києва (УПЦ й УАПЦ) виступили з заявою в парламентській газеті "Голос України". У ній вони нагадали про те, що Філарет завжди був сталіністом, що після подій у Вільнюсі призивав "давити демократію танками", вчив, "що української мови не існує, а є лише польсько-жидівський гібрид". На жаль, от такою є реальна, а не міфологізована історія розколу в Україні.

Однак, виникає питання, як стосується "Закон Божий" протоієрея Серафима Слобідського до всього вище сказаного? Для чого Філарет вирішив влити в нього дозу отрути й ненависті до Православної Церкви й видати гігантським тиражем? Для чого рекламувати його, як "перший "Закон Божий" українською мовою", хоча всім відомо, що перший "Закон Божий" українською мовою складений і виданий ще в 1994 році чудовим українським богословом, ректором Волинської духовної семінарії прот. Петром Влодеком? Може, Філарет, крім доносів і звітів у КДБ та інші структури, нічого розумного написати не в силах? Або це непереборне бажання в'їхати на чужому горбі якщо не в рай, то в українську родину, школу, бібліотеку? Однак, у будь-якому разі очевидно, що анафематствований Філарет, прагнучи стати героєм України, як був так і залишиться її ганьбою, самозакоханим, жалюгідним і нерозкаяним.