Як лихоманка у людині має різні причини, а серед них головну – розладнаність тіла, так само й роздратування має різні причини, а основна – душевна невлаштованість і дисбаланс. Святі отці казали прямо: “Дратівливість є нестриманістю характеру та безлад душі” (прп. Іоанн Синайський +649). Саме дратівливість і перемагає деяких людей під час роботи в лікарні, у школі, слово, у будь-якій екстремальній ситуації. Коли ми ситі, виспалися і не трудимося понад силу, коли ми знаходимося у якомусь приємному місці, де все так тішить наші почуття, коли нас оточують люди, які нічого не вимагають од нас, а ще й навпаки, догоджають нам, - тут причин для дратівливості набагато менше (хоча, трапляється, що людина й у таких умовах дуже дратується, адже сама дратівливість коріниться у її душі). Якщо ж ми змучилися, а люди довкола нас не тільки не допомагають нам, а навпаки – ще самі вимагають допомоги та й ставляться до нас без поваги (а хворі люди дуже часто бувають дратівливими і від них важко вимагати мирного настрою) - то звісно, що дратівливість проявляється в нас великою мірою.

У повсякденному житті ми часто-густо носимо маску добродушності, безпристрасності, ввічливості (хоч і не кожен це вміє). Ми вміємо стримати себе, якщо це потрібно, не зважаючи на те, що всередині може здійматися шторм. Коли ж ми опинилися в лікарні, саме тут і виявляється істинне наше налаштування. У лікарні людина одразу розуміє хто вона така насправді. Без екстремальних умов людина не може знати себе. А кожна людина цього так потребує – пізнати та загартувати свою душу.

Отож, не варто дивуватися, коли у нас з'являється роздратування. З ним просто потрібно боротися. Спочатку прп. Іоанн Ліствичник радить навчитися мовчаню вуст при схвильованості серця. Людина має закрити дорогу зовнішнім проявам дратівливості та гніву. Вона має навчитися розмовляти спокійно, не сваритися, щоб дратівливість не проявлялася ані в погляді, ані у словах, ані в манерах. Потрібно навчитися стримувати себе не для того, аби здаватися кращим в очах інших людей, а – щоб перемогти в собі цю пристрасть. Бо якщо її не подолати – не можливо спастися. А якщо подолати – стаємо на першу сходинку боротьби із гріхом – одолаємо лицемірство.

Друга сходинка – мовчання помислів під час тонкого збурення душі; а досконалість – нипорушна тиша під час поривів нечистих вітрів, тобто коли мовчить і серце, не дратується, не обурюється.

Як досягнути цього стану? Щоб перемогти дратівливість, потрібно перемогти й інші пристрасті. По дратівливості ми можемо зрозуміти, що в нашій душі зачаївся гнів, а гнів – найяскравіший прояв гордині. А ще святі отці кажуть, що сластолюбива людина не може не бути дратівливою. Гнів можна побороти тільки пересиливши пожадання свого черева та плоті. “Каже нам гнів: матерів у мене багато, та й батько – не один. Народився від марнославства, грошолюбства, об'ядіння, а часом від блудної пристрасті, а батько мій - пихатість” (прп. Іоанн Ліствичник).

Дуже допомагає у боротьбі з дратівливістю усвідомлення своєї гріховності: інші люди набагато кращі за мене, а я ж - гірший за всіх. Як казав св. Варсонуфій Великий, є три умови за котрих особистість може жити між людьми, у пустелі чи будь-де куди б вона не потрапила: докоряти собі, облишити свою волю (свої хотіння та пожадання) вважати себе нижчою за всіх. Тоді приходить усвідомлення того, що жодна людина на землі не може бути нашим ворогом, у всіх у нас один ворог – диявол, що ча од часу дратує нас, змушує нас гніватися одне на одного. Згадаймо, що коли хтось хоче розсварити між собою двох людей, він шепне на вухо одній людині образливе слово, яке про неї, начебто, сказала інша людина. Так само диявол помножує наші прорахунки, нашу неуважність одне до одного, виставляючи нас одне перед одним у вельми неприглядному вигляді. Ось звідки беруться усі сварки та незгоди. “Усі намагання диявола, повчає св. Варсонуфій, - спрямовані на те, щоб роз'єднати нас одне від одного, бо він бачить, що на нас збувається слово Священного Писання: брат братові допомагає, як місто тверде та огороджене (Притч. 18, 10). Нехай Господь через нас подолає злу волю, розвіє злі наміри, як навчає правдиве повчання Апостола “розчавить змія умить під ногами нашими” (Рим. 16, 20).

Ми ж мусимо розуміти, що будь-яка інша людина, яка часом повстає проти нас, - така ж сама нещасна жертва гніву, як і ми. А джерело хвороби цієї – не сама людина, а нечиста сила бунтівної волі, що закрилася від Божої Волі. Сама ж людина (ближній наш) може у будь-якій ситуації мати добре серце та прагнути добра, але в неї це не виходить, як це не виходить і в нас. А от наша віра у ближнього допомагає нам боротися із дратівливістю. В такому становища Авва Дорофей радить нам: “Можеш тоді, коли розгнівається на тебе брат твій, зробити для нього милість, терплячи його в часі розбурханості його емоцій, бачачи його у спокусі, що походить од ворога людського. А замість того, щоб відказати йому різким словом, і тим ще більше підлити олії в вогонь, ти можеш змовчати. Цим ти викажеш йому велику ласку, позбавляючи душу його від ворога”.

У лікарні людина має пам'ятати, що вона прийшла сюди, щоб допомагати іншим. Що таке лікарня? Це не просто брудні кутки, не просто казенщина, де немає комфорту та затишку. Це місце, де зібрані люди, що потребують допомоги. І ми якраз приходимо до цих людей, пиходимо заради них.

Хвороба, розлад у душах та безлад у житті викликає у пацієнтів лікарні незадоволеність, дратівливість. Будьмо готові до цього і розуміти, що якщо вони не звертають уваги на ті добрі справи, що ми робимо тут, то це не від людської невдячності, а тому, що хворі та нещасні люди не взмозхі висловити своєї вдячності тепер, в даний момент. І не можна від них цього чекати.

Ми йдемо до лікарні, щоб навчитися смиренню, цнотливості, милосердю. А за словом авви Дорофея “у кого на меті є така священа справа, той за будь-яких внутрішніх скорбот та зовнішніх нарікань хворих, - без перечно перенесе їх, пам'ятаючи про свою мету, і затямивши собі, що цей хворий пацієнт більше є благодійником для нього, аніж він для хворого”.

Тож, звісна річ, що ворог роду людського, бачачи як ми стаємо на шлях спасіння, тієї ж миті повстає проти нас, зсередини та зовні намагаючись збити нас з пантелику, позбавити рівноваги, миру душі, підштоввхуючи до дратівливості та гніву. Не треба цього боятися, а тільки памятати, що це все йде не від людей.

Трапляється й так, що працівників лікарні дратують не хворі, а колеги, або керівництво. Начальники часто ображаються на своїх підлеглих, ті – на начальство, яке не може рганізувати все “як слід”. Отож слід не забувати, що люди, яким ми щось доручаємо виконати, теж недосконалі, можуть щось забути, щось неправильно зрозуміти. Людина – не автомат чи інструмент, а живе створіння. НЕ тільки правильно зрозуміти але й слухняно виконувати доручення – велика справа. Звісно, що керівник має вміти вимагати від підлеглих гідного виоконання, виправлення помилок, зберігаючи до них любов християнську. Це дуже важко. Пам'ятаймо, що керівники – теж люди. Нам варто себе утримувати від роздратування... “Якщо ти працюєш на послушанні, то завжди в чомусь недовіряй” своєму серцю, оскільки воно засліплене часто пристрастями вітхої людини. НІ в чому не керуйся своїми судженнями, нічого не призначай собі, непитаючи, а тільки після частої поради. НЕ гадай, що ти – праведніший за свого наставника, не суди його справ, бо часто-густо можеш обманутися та впасти у спокусу. Саме так засліплоює ллюдей лукавий, позбавляючи нас твердого грунту спасіння”. (авва Дорофей).

Отож для православної людини має бути цілком зрозуміло, що Христові заповіді треба вживати не до інших, а передусім – до себе самого. Кожен християнин має чесно виконувати свою справу, намагаючись у всьому бути християнином, а вимогливим бути не до інших, а до себе. Старець Дорофей просив нас: “Во ім'я Ісуса Христа, брате мій, не маймо нічого проти ближнього нашого, бо усе ми маємо перемагати та покривати своєю любов'ю. Адже ж ніхто не каже до свого ближнього: “Чого це ти не любиш мене?” Але сам, чинить те, що гідне справжньої любові, привертає ближнього до цієї любові”.