ПАСТИР І ПАСТВА

Продовження (початок у ВіК №4)

    Часом проблема спілкування священика зі своєю паствою грунтується на неправильному розумінні багатьма парафіянами терміну "послушання" (послух). Багато чад православної церкви бачать основний зміст слухняності лише в рабській покорі духовному наставнику. Але таке розуміння слухняності, коли один наказує, а інший виконує, є дуже примітивним. "Послух, - каже митрополит Антоній Сурозький, - не полягає лише в тому, щоб слухати або почути те або інше веління і його виконати, виконати його спочатку з натугою, потім із доброю волею, а потім із радістю. Послушання полягає в тому, щоб навчитися усім своєю істотою і розумом, і серцем, і навіть тілом своїм слухати того, хто говорить. І метою будь-якого послушання в Церкві є стяжання Духа Святого у смиренномудрому мирному настрої. Бо в цьому дусі послуху Сам Творець наш навчає нас слухати голос власної совісті і слухати голос Божий, що звучить у Євангелії і звучить у глибинах нашої душі в мовчанні, у молитві, у тиші. До цього людина має бути готовою усією своєю істотою вслуховуватися у слова, вдивлятися в дії обраного для неї Богом, вільно прийнятого нею наставника."

Як бачимо зі слів митрополита Антонія, послух, який пропонує нам Церква, це не примітивна прислужливість, що властиві, зрештою, і собаці, якщо її вишколити, і навіть не пасивність, а це найвища форма активності душі і тіла.

Через наше меркантильне розуміння слухняності в церковному товаристві з'являється прагнення до того, щоб конче мати старця для безальтернативного керування їхнім щоденним життям. Таке благодушне бажання часто переростає в трагедію у багатьох громадах. Багато членів таких таємничих бабусь намагаються зробити зі свого батюшки "старця", забуваючи що старцями можна бути лише по благодаті Божій - це харизма, дарунок: навчитися бути старцем неможливо так, як зажадати собі геніальності.

Часто парафіяни намагаються схилити своїх священиків до того, щоб вони командували ними, замість того щоб вони їх виховували. Зрощувати - це значить ставитися до них і бережливо працювати з ними так, як садівник ставиться до квітів або рослин. Треба знати природу грунту, треба знати природу рослини, треба знати кліматичні й інші умови, у яких вони зростають. І тільки тоді можна допомогти цій рослині розвиватися так, як властиво за її власною природою. "Ламати людину, щоб зробити її подібною до себе, не можна" пише митрополит Антоній Сурозький .

Візьмемо, наприклад, Антонія і Феодосія Києво-Печерських. Феодосій був вихований Антонієм, проте Антоній Печерський став самітником, а Феодосій - основоположником спільного монастирського життя. Якщо духівник не спроможний у людині бачити цю споконвічну красу, її покликання стати образом Христа Боголюдини, то він не може її вести. Людину не будують, не роблять, а їй допомагають виростати в міру її покликання. Свого часу пустеля єгипетська була перенаселена подвижниками і наставниками. Проте, люди не обирали собі наставника відомого та знаного, не йшли до людини, про яку говорили багато хорошого, а знаходили такого наставника, котрого вони розуміли і котрий їх розумів. Це дуже важливо.

"А духівник, - говорив митрополит Антоній Сурозький, - повинен уміти вистежувати шляхи Духа Святого у свого підопічного, він повинен благоговіти перед тим, що Бог творить, а не намагатися виховати за своїми стандартами, тому це потребує смиренності з обох боків. Ми очікуємо смиренності з боку послушника або духовного чада, але скільки смиренності потрібно священику, духівнику для того, щоб ніколи не втручатися у святу область і ставитися до душі людини так, як Мойсеєві було наказано Богом ставитися до грунту, що оточував Купину Неопалиму. Кожна людина потенційно або реально вже є цією Купиною, і усе те, що її оточує - це земля свята, на яку духівник може вступити, тільки "знявши свої чоботи", подібно до митаря, що стоїть у притворі храму Божого, що вдивляється у нього і знає, що це область Бога живого, це святе місце, і він не має права ввійти туди, доки сам Бог йому не підкаже, яке слово або дія має здійснитися". І чи не головне завдання духівника - виховати людину в духовній свободі, царственній свободі чад Божих, а не тримати її у стані інфантильності все життя, щоб вона щоразу прибігала із розмаїтими дрібницями до свого духівника. Тоді і духівник, і його чада зростають із сили в силу, вони навчаються, навикають чути те, що Дух Святий вкладає до їхніх сердець.