Саме інстинкт здатний творити й утримувати форму, виношувати глибокі задуми, надихатися, любити й берегти культуру, оскільки він прилучається до духовності в міру любові та віри, на яку здатна душа.

Таким чином, людина без віри – відірвана від свого інстинкту, вона приречена з часом на бездуховність, безформенність (модерний Захід), або ж може повністю підпасти під владу розпоясаного інстинкта (більшовизм). Такою є природа творчості: у відриві від своїх нічних несвідомих сил людина здатна лише продукувати пласкі, мертві трафарети та раціональні компіляції; а навпаки, впадаючи у стихію своїх розгнузданих химер уяви (по слов'янськи – у "прелесті", по-нашому – в самоомані), вона лише творитиме безформенний хаос. Обидві ці крайнощі не є культурою, бо культура починається там, де духовний зміст вишуковує собі досконалу форму.

Саме така доля спіткала народи, які втратили свою материнську віру і впали у безбожництво: вони відрікаються від своєї культури, не створюючи нічого нового, вони сходять з арени історії, розкладаються...

Що ж зостається християнинові? Відкинути культуру з християнських міркувань? Вважати, що Христос прийшов не спасти людину, не призвати грішників до покаяння, але – дозволити їм гинути у сліпоті та плюгавстві розбещення? Ні! Християнин ніколи не втікає від світу та людини, відкидаючи чи, боронь Боже, проклинаючи їх, але він вносить світло Христового вчення у земне життя, творчо розкриваючи Дари Духа Святого. Ось воно – творення християнської культури на землі.
 

У Священному Писанні Нового Завіту немає майже ніяких вказівок на те, якою має бути християнська культура. Справді, що говорить Євангеліє та Послання Апостолів про вивчення світу та можливості християнської науки? Ми знаємо, що були мудрі волхви ("Три славнії царі, звідки ви прийшли?"– співається в наших різдвяних колядках), які прийшли поклонитися Христові (Мф. 2,1-12) і був немудрий волхв Симон, що хотів купити благодать за гроші (Діян. 8, 9-24), а ще волхв Еліма, покараний апостолом Павлом сліпотою (Діян. 13,8-11). Водночас ми знаємо, що офіційні вчені єврейської Вітхозавітньої Церкви (книжники) заслужили гнів Христа (Мф. 23, Лк. 11,40-45), що апостол Павло був людиною вченою (один із кращих учнів славного Гамаліїла; див. 2Кор.,11-20; Діян. 26,24), що він радив відвертатися від лжеіменитого знання (1Тим, 6, 20). То якже з наукою? Може вона бути християнською?.. Ми знаємо, що Христос ніде не осудив меча – ані державного, ані військового, але ж прорік, що всі, хто візьме меча, від меча загинуть (Мф. 26,52). Ми пам'ятаємо, що Пилатові влада дана була звише (Іоан. 19,11) і знаємо, що апостоли Петро і Павло закликали бути слухняними владі світській (Рим. 13,1-7); але ж ми бачимо й те, що ці слова тлумачаться по-різному, що бували і є різні духовні особи, які готові признати будь-якого революціонера і розбійника – посланим від Бога. Ось і запитуємо себе, яким же мірилом керуватися, творячи християнську культуру?

Євангеліє звіщає нам поклик Христа: "не збирайте собі скарбів на землі, бо де скарб ваш – там і серце ваше буде" (Мф. 5,19-21) ...Бачимо, що Господь не казав нам віддаватися турботам про те, "що нам їсти і пити?" чи "у що зодягнутися", але шукати передусім "царства Божого і правди Його" у впевненості, що "це все додасться нам" (Мф. 6,19-34). І тут ми запитуємо, чи цим відкидається будь-яке піклування про завтрашній день? Як тоді можливе християнське господарство, виробничий процес тощо?

Отут якраз важливо кожному відкинути спокусу раціонального формалізму, себто не вважати, що Писання – зібрання законів, системи правил на всі випадки життя. Адже такий підхід юриста-початківця може лише породити буквоїдство, сліпо мертвенне тлумачення. А Євангеліє – жива книга віри, свободи і совісті, а не книга законів і правил. Саме тому Євангеліє треба читати і розуміти живим духом, глибиною власної віри, своєю свободою і совістю, а не формальною логікою. Євангеліє містить певний вільний благодатний дух і його потрібно прийняти своїм вільним духовним совісним баченням. Євангеліє збулося не для того, щоби зробити з людини заляканого раба, що очікує наказів. Такий раб не створить культури, він не потрібен ні Богові, ні людям. Євангеліє несе нам досконалий дух і "закон свободи" (Як. 1,25), а хто вникне у нього і "пребуде в ньому, той буде не слухачем забудькуватим, але виконавцем справи, блажен буде в дії" (Як. 2,12), бо "до свободи покликані ви, браття" (Гал. 5,13).

Дух християнський – не педантичний, не регулюючий, а вивільняючий, оновлюючий. Його засвоєння не у тлумаченні слів та текстів, а у засвоєнні любові та віри, совісті і свободи. Це не значить, що Писання не є суттєвим, а навпаки – Писання істотне, Передання – необхідне для його засвоєння. Але можна вивчити Писання, прекрасно знати Передання, а по-християнськи так і не оновитися.

Аби творити християнську культуру, необхідно по-християнськи оновитися, а тоді прийняти світ у свободі закону досконалого.
 

Православний філософ Іван Ільїн у своїй праці "Основи християнської культури" (Женева, 1936 р.) розмірковує над базовими умовами преображення людського Боголюдською реальністю "грядущого віка". В цей час на Україні люди пожинали гіркі плоди голодомору та розбійницького свавілля колективізації. Висновки, які пропонує автор, показують сліпоту і приреченість усіх тоталітарних "ізмів" (на той час – капіталізм і комунізм). Рятівний шлях вохристовлення пролягав через мученицькі страждання.
 

Вся історія християнства є не що інше, як єдиний і великий пошук християнської культури. Починаючи віж перших апостольських часів, від Зішестя Духа Святого на Апостолів (Діян. 3) і від перших християнських громад (Діян. 4-5) ...Відомо, що цей великий пошук висував і крайні вчення – одні готові були заради Христа відкинути всю земну культуру і весь світ, де вона і твориться, а інші – прийняти занадто багато мирського, аж до втрати Христового Духу. Але Церква Христова завше знаходила між цими крайнощами середній життєво-мудрий шлях. На цьому шляху й потрібно утвердитися кожному, хто міркує про творення християнської культури.