Релігія і наука

Людині не дано ампутувати свою совість. Кожним своїм вчинком вона співвідносить себе з вічністю. Але якщо ця вічність - пасхальна, значить, ставлення до тіла стає радикально іншим. Людина у всій її повноті - не сама тільки самосвідомість, не ангел, а людина із тіла і душі. Це для язического світогляду, скажімо, еллінського чи індійського, тіло - тюрьма, з якої треба тікати. Грецькі мислителі називали тіло в`язницею для душі, користуючись однозвучністю цих слів у еллінській мові (sоma - тіло; sоma - могила): „Багато хто вважає, що тіло подібно могильній плиті (sоma), що таїть поховану під нею у цьому житті душу. Заразом ця плита є також знаком “sоma”, бо з її допомогою душа визначає те, що їй треба висловити, і тому тіло правомірно носить також назву “sома”. […] душа терпить покарання - за що б вона його не терпіла, - а плоть служить їй оплотом, щоб вона змогла уціліти, знаходячись у тілі, як у катівні, […] поки та не розплатиться сповна, і тут вже ні додати, ні відняти жодної букви" (Платон, Кратил, 400с). Про це говорить Сократ у діалозі "Горгій": „Я чув від однієї мудрої людини, що ми тепер мертві, і що тіло - наша могила" (Платон, Горгій, 439a). Хто ця мудра людина, і звідки приходить ця ідея? На думку О.Ф. Лосєва, „...тіло як могила душі - ідея орфіко-піфагорейська”. Її можна знайти у піфагорейця Філолая, у якого Платон купував через Діона піфагорейські книги і їздив до нього в Італію. Розтлумачуючи це місце "Горгія", св. Климент Александрійський зауважує, що Платон під мудрою людиною розумів, очевидо, Філолая. „Тут же Климент ссилається і на іншого піфагорейця, Євсикфея, і пише: "Свідчать також древні теологи і віщуни, що як покарання за злочин, душа з`єднана з тілом як у могилі, похована у ньому". […] Уявлення про тіло як в`язницю і як могилу душі характерні і для орфіків з їх дуалістичним відмежуванням чистої, божественної душі від зіпсованого і смертного тіла. Ідея ця була невластива іонійцям. Вона народжена орфічною космогонією, де з їх тіла і крові пошматованого титанами Діоніса походять люди з поковічним дуалізмом доброї волі і зло природи" (Лосєв О.Ф. Комментарії Платон. Твори.Т.1.; М.,1990. С.806). Оскільки від титанів виник людський рід, наше єство „складається з двох елементів - титанічного і діонісійского. Перший тягне нас до тілесного, земного. Другий - до возвишеного" (Ф.Ф.Зелінський Давньогрецька релігія. Київ,1993.С.87). Тому саме плоть заважає душі мати істинне пізнання: “Душа дуже туго зв`язана у тілі і приліплена до нього, вона змушена розглядати і сприймати суще не сама по собі, а через тіло, немовби через грати в`язниці, і грузне у найглибшому невігластві" (Платон, Федон, 82є). Платон развине цю ідею у символічній картині життя як в`язниці чи печери, в якій люди нудяться як в`язні, і звідки вони, як у театрі тіней, спостерігають за тінями - примарними контурами істинного життя, - які з`являються на стінах печери (Платон, Держава. VII 514a - 517b).

Відчуття того, що саме тілесність ввергає душу у всілякі вади і хибні погляди, відлучаючи її від істинних знань, проходить крізь всю історію античності і отримує своє завершення у віршах одного з останніх язичеських поетів Паллада. У V ст. він „висміює християнських монахів - але не за те, що вони аскети, а за те, що вони недостатньо аскети […]. Цей автор […] з такою пристрастю називає тіло "хворобою", "смертю", "фатумом", "тягарем" і "неволею", "вязницею" і "тортурами" для душі, з таким нелюдським гидуванням говорить про реальності статі і зачаття, а втім і самого дихання, що стає зрозуміло: ні цьому "останьому язичнику", ні його однодумцям і браттям по духу було захищати право мудрої природи проти християнського аскетизму. […] Паллад визнає не очищення плоті, а очищення від плоті - смерть" (Авєрінцев С.С., Поетика ранньовізантійської літератури. М., 1997. С.25-26).

Але не тільки еллінська культура вбачала у телесності перешкоду душі. Цінність тіла, його значимість для людини заперечувалась і в індійській релігійно-філософській думці. Прикладом такого негативного ставлення до тіла можуть, зокрема, послугувати повчання бога Кришни, який переконував князя Арджуну почати бій. Арджуна журиться про те, що в ході битви загине багато людей, серед яких - його наставники, вчителі:

“Краще тут, у цьму світі просити милостині, досточесних наставників не вбиваючи; їх, що за здобиччю гоняться, якщо уб`ю я - цією кров`ю навік свою душу забрудню.

Чи розіб`ємо ми їх, чи вони нас розіб`ють - тягар однаковий наші серця журить! Ось сини Дхритараштри стоять перед нами: їх убивши, ми уб`ємо в собі життя бажання.

Співчуттям душа моя вражена, страждає розум в осліпленні, не знаючи дхарми. Де рішення? Де благо? - навчи же мене! Учень я твій, Кришна! До тебе припадаю.

Бо, хай я досягну квітучого царства на землі чи владарювання над божествами, все одно - не зможу ніколи заглушити цей біль, що мені почуття зараз висушує”.

На це Кришна зауважує: “Говориш про речі ти мудрі, тільки жалість твоя даремна; ні померлих, ні тут живучих мудреці ніколи не жаліють. […]

Як поношений одяг кидаючи, людина одягає інший, так, зносивши тліне тіло, втілений в інше вступає. Неминуче помре народжений; якщо ж все це невідворотно - то до чого тут твої співчуття? (Бхагавадгіта. Пер. з санскриту, дослід і примітки В.С.Семенцова. М., 1999. С.16 - 18).

Для біблейської традиції, навпаки, тілесність не прокляття, а благословення. Тіло - дім, що покликаний стати храмом. „Чи знаєте ви, що тіла ваші суть храм Святого Духа, що живе у вас, Якого маєте ви від Бога, і ви не свої?", - звертається до християн ап. Павло (1Кор 6:19). У цьому сенсі, дійсно, можна сказати, що християнство - „єдиний матеріалізм, котрий надає граничної значимості матерії, а також і історії людини, через втілення Бога, Який раптом отримує вічний вимір, трансцендентальний вимір; не у майбутньому, а ось зараз, тому що Бог серед цієї історії, і людина стає на диво великою" (Митрополит Антоній (Блум). Про віру і Церкву. М.,1992. С.12). Звідси зрозуміло, чому у православній традиції тіло померлого християнина сприймається як святиня. У Чині погребіння воно називається мощами, подібно до престолу, його кадять з чотирьох сторін і звертаються до Бога з молитвою про зараховування усопшого до лику Небесної Церкви: „Со духи праведных скончавшихся, душу раба Твоего, Спасе, упокой, сохраняя его во блаженной жизни, яже у Тебе, Человеколюбче" (Див. подр.: Єпископ Афанасій (Сахаров). Про поминання спочилих по Уставу Православної Церкви. СПб. 1995. С.149- 153).

Священик Павло Флоренський називав чин відспівування „малою канонізацією". Однак часто саме це пасхальне очікування воскресіння викликає у людей, які поверхово знають християнство, але вважають себе християнами, антипатію до роботи патологоанатомів. Дійсно, якщо після смерті тіло перетворюється у прах, а душа - в очікуванні воскресіння, якщо у час восстання з мертвих людина буде подібна Воскресшому Христу, то виникає питання про той субстрат, з якого буде воссоздана людська плоть. А раптом у прозекторській померлій людині буде нанесено шкоду? Аджеж тіло покликано до воскресіння, а якщо його на шматочки розібрати, то що ж тоді воскресати буде? Принаймні, саме апеляція до релігійних мотивів дозволяла родичам померлих домагатися скасування розтину (П.Ф.Калітеєвський, Короткий посібник для клінічного патолога. М.,1979.С.85). Цей же аргумент „від християнства" приводять і противники трансплантології. Цим же намагаються пояснити обережне ставлення Церкви до кремації. Одначе проблема анатомічних театрів і крематоріїв - це не проблема воскресіння тіл. Справа у тому, що саме таким чином гонителі шантажували древніх християн, переконуючи їх поклонитися язичеським богам: ви вірите у воскресіння, а ми вас спалимо і попіл розвіємо! І ще у перші століття була дана відповідь на ці питання: Бог Воскресіння - Творець. Тому можна не турбуватися про долю своєї плоті. Можна без сумнівів довірити її Автору світобудови. Бог володарює стихіями, тому картину грядущих подій св. ап. Іоанн Богослов (I ст.) описує так: „Тоді віддало море мертвих, які були у ньому, і смерть, і пекло віддали мертвих, які були у них; і кожного засудили по його справах" (Откр.20:13). Тому у II ст. писав апологет Мінуцій Фелікс: „По-твоєму, і для Бога гине те, що перестали бачити наші близорукі очі? Будь-яке тіло - чи висихає воно, претворюючись на прах, чи розчиняється, стаючи вологою, чи перетворюється у купу попелу чи у цівку диму - зникає для нас, але зберігається для Бога, Який береже елементи. Ми не боїмося ніякої шкоди при будь-якому способі поховання, але дотримуємось старого і кращого звичаю поховання" (Мінуцій Фелікс. Октавій, Богословські Праці. №22. М.,1981. С.161). Реальний досвід Воскресіння, що дарується у Таїнствах Церкви і перж за все - у Євхаристії, давав сили тим з християн, кого язичники кидали як поживу для звірів. З самого початку II ст. св. Ігнатій Богоносець, молодший сучасник і учень апостола Іоанна Богослова, звертається до римських християн з проханням не позбавляти його мученицької смерті за Христа: „Благаю вас: не виявляйте мені несвоєчасної любові. Залиште мене бути їжею звірям і їх посередництвом досягти Бога. Я пшеница Божа: хай подрібнять мене зуби звірів, щоб я став чистим хлібом Христовим. Краще пригорніть цих зверів, щоб вони стали труною моєю і нічого не залишити від мого тіла, аби після смерті не бути мені кому-небудь тягарем… О, як би не позбавили мене приготованих для мене звірів! Молюсь, щоб вони з жадобою накинулись на мене. Я приманю їх, щоб вони зараз же загризли мене, а не так, як вони деяких злякалися і не зачепили їх" (Ігнатій Богоносець. Послання до римлян, Писання мужів апостольських. - Рига, 1994. С.330-331). Молитва святого була почута. Ігнатій був пошматований звірями як оком змигнути. І у більш пізні часи християн не турбувала доля їх тіла після смерті. Так, св. Моніка, мати блаженного Августина, яка жила у IV ст., померла далеко від батькіщини. Друзі запитували її перед смертю, чи не страшно їй залишати своє тіло далеко від рідного міста. “Нічого не далеко від Бога, - відповіла вона, - і нема чого боятися, що, коли настане кінець світу, Він не згадає, де мене воскресити" (Августин Аврелій. Сповідь блаженного Августина, єпископа Гіппонського. Кн.VIII, 11. М., 1991. С.230).

Отож, перші християни не хвилювались про долю свого тіла, знаючи, що в „день оний" душа побудує свій дім. І ця тверезість не буде втрачена Церквою і у подальші часи. Так, щойно припиняються гоніння, - з`являється монашество. На зміну сповідникам приходять подвижники. У монашестві акцент змінюється. Тіло - не стільки жертва, яку треба принести, щоб успадкувати вічне життя, скільки поле битви за своє спасіння. Тепер тіло сприймається, швидше, як арена боротьби, як місце, де проявляють себе пристрасті, як простір подолання пристрастей, що відтлучають від нас Небесне Царство. Оскільки боротьба за Царство ведеться тут, у цьому житті, щоб там зустріч з Христом була радісною, вона повинна відбутися ще тут. Причому, це зустріч не тільки розуму з євангельскою інформацією. Це зустріч усієї людини з Богом. Про те, що людина уже у цьому житті покликана до спілкування з Богом і у тілесному аспекті своєї складної психосоматичної природи, розмірковував преподобний Іоанн Ліствичник: “Думаю, що людина не може бути названа абсолютно святою, якщо спочатку не освятить цю тлінь (тобто тіло) і певним чином не преобразить її, якщо тільки можливе таке преображення у тимчасовому житті" (Прп. Іоанн Ліствичник, Ліствиця, 15:51. ТСЛ, 1908, С.120). У православній аскетиці сходження людини до Бога сповнюється у прилучені усього її тілесно-душевного складу до нетварних божественних енергій. А вже ця можливість піднятися над часом і вже почасти жити у вічності, обумовлена буттям людини. Ми вже зауважили про унікальність християнського відношення до матерії: і тіло теж покликано до вічного життя. Парадоксальним чином, монахи, які мали досвід цього благодатного життя у Христі, з глибоким смиренням ставилися до свого тіла. На Русі носієм цієї традиції був прп. Ніл Сорський. У своєму предсмертному заповіті преподобний Ніл, заповідуючи учням залишити тіло його у пустелі - звірям для їжі, - чи з презирством закопати його у яму, написав: “Воно тяжко согрішило перед Богом і недостойно поховання, - а потім додав, - ...скільки було у моїй силі, намагався я не користуватися ніякими почестями на землі у тому житті; так нехай буде і після смерті" (Архімандрит Іустин, ректор Костромської Духовної Семінарії. Преподобний Ніл Сорський і його устав о жительстві скитськом. Без вих. С.16). Таким чином, з православного погляду, ніякі маніпуляції з тілом не причиняють шкоди самому померлому. Кому ж вони можуть спричиняти побоювання? Ні померлим, ні живим. Саме вість про те, що ми „не вмираємо назовсім", що ми покликані до Воскресіння, до зустрічі со Христом, обумовлює ту міру відповідальності, яку треба мати на увазі лікарям при роботі з тілами померлих. За кожну свою дію, думку і жест людина відповість Богу.