Живий літопис

ТЛУМАЧНИЙ МОЛИТВОСЛОВ

ТРИСВЯТЕ

Після “Царю Небесний” у початкових молитвах ми читаємо Трисвяте:

Святый Боже, Святый Кріпкий, Святый Безсмертный, помилуй насъ.

Трисвяте співається на Божественній Літургії після так званого малого входу або входу з Євангелієм (коли хор співає: Прiидите, поклонимся и припадемъ ко Христу. Спаси насъ, Сыне Божiй...) і передує читанню Євангелія і Апостола. Чому воно звучить саме в цей момент служби?

Відповідь з'ясовується з історії його походження, а також з таємних молитв священика, що супроводжують малий вхід і спів Трисвятого. За повідомленням бл. Симеона, архієпископа Солунського (XV ст.), “ця молитва давня і складена давніми Отцями” із слів серафимського піснеспіву, який чув у видінні пророк Ісайя: “Свят, свят, свят Господь Саваоф, уся земля повна слави Його!” (Іс. 6:3) і слів царя Давида: “прагне душа моя до Бога міцного, живого” (Пс. 41:3 грец. і ц.-слов. текст), тільки замість “живий” у молитві вжито “безсмертний”. Під час малого входу і співу Трисвятого Церква вустами священика просить святого Бога, “Котрий серед святих покоїться і серафимами оспівується, і херувимами прославляється, і від усіх Небесних Сил приймає поклоніння”, щоб разом із входом священнослужителів до вівтаря туди ввійшли святі Ангели задля співслужіння зі своїми земними братами. Отже, на Божественній Літургії з нами разом служать і хвалять Бога святі Ангели, які символічно входять до вівтаря із священнослужителями на малому вході, чому ми (в особі хору) і співаємо у цей момент Трисвяте — ангельський піснеспів.

Святість — не просто бездоганна моральна чистота вчинків, як звичайно розуміють це поняття. Слов'янське слово святий походить від загального для індо-європейських мов кореня (він знаходиться у санскриті, авестійській та балтійських мовах, не кажучи вже про всі слов'янські), який означав міцний, владний, досконалий, повний, плідний, життєдайний або також світлий, сяючий (укр. слова світло, світ, сяйво і рос. цвет того ж кореня). Єврейське слово, що передається у Біблії через святість, святиня, святий (qodesh або qadosh), первісно означало щось відокремлене, виділене, обране або (чи також і внаслідок попереднього) — щось очищене, чисте, а мабуть і щось нове, свіже, ціле, непочате. Можливе вихідне значення відповідного грецького слова (agioj агіос), як і латинського (sacer): те, що викликає благоговійний жах, релігійну пошану або щось заборонене, з чим не можна стикатися.

Богословський смисл цього поняття полягає у тому, що воно передає абсолютну несхожість Бога ні на що обмежене, тварне, поцейбічне, Його безконечну вищість, перевершеність, перевагу над усім існуючим (філософською мовою це зветься трансцендентністю). Бог є Святим; цей Богоодкровенний факт — головний у багатостраждальному релігійному досвіді Ізраїльського народу і пронесений їм через усю кількатисячорічну свою історію — означає, що Він абсолютно Інший, ніж усе, що можна чи не можна собі уявити. Добре усвідомлювати і сповідувати цю найзначнішу з Божих властивостей і втілювати її усвідомлення у своєму житті виключно важливо для нас, щоб правильно славити Бога, себто у думці й житті бути православними.

Потрійне святый стосується кожної з Осіб (Іпостасей) Пресвятої Трійці і відбиває їхню рівнобожественність, єдиносутність: до кожної з Осіб відноситься ймення Божества Святий. Ми звертаємось до Бога Отця Святый Боже, тому що, знову за поясненням бл. Симеона, Він — “джерело і корінь Божества, причина Сина і Духа”, бо Син і Дух отримують своє Божественне буття від Бога Отця. Іменуємо Сина Святый Кріпкий на підставі слів ап. Павла, що Христос — Божа Сила (1 Кор. 1:24), і Духа — Святый Безсмертный також виходячи із Св. Письма (Рим. 8:11, 1 Кор. 15:45, 2 Кор. 3:6), що відбито й у Символі Віри, де Духа названо Животворящим. Різниця найменувань кожної з Божих Осіб не означає, що тільки Богу Отцю лічить ім'я Бога. Ні, Син також є Богом, як і Дух є Богом. Так само й абсолютна міць властива однаково як Сину, так і Отцю й Духу. І те саме треба сказати про безсмертя, життєдайність. Бо ми, як учить прп. Іоанн Дамаскин, “стосовно кожної з Іпостасей приймаємо всі Божі ймення просто й незалежно”.

Особливі імена указують лише на різницю особистого способу дії кожної з Осіб. Остаточне звернення помилуй насъ знаменує реальну й конкретну (а не загальну й абстрактну) єдність Бога: ми сповідуємо не трьох богів (тоді б ми зверталися: “помилуйте нас”), а Одного й Того Самого Бога, хоча й у трьох Особах (Іпостасях). Ця абсолютна єдність і тотожність трьох абсолютно самобутніх і самостійних Іпостасей не має рівнозначної подоби у створеному світі — адже Бог є Святим, себто незбагненно абсолютно Іншим.

Трисвяте має свою цікаву й повчальну історію. Відома з давнини (історик Никифор Калліст каже, що Трисвяте прийняте від самих апостолів, його вживали св. Василь Великий і св. Іоанн Златоуст), ця молитва увійшла до складу Літургії з наступної причини. За часів Константинопольського патріарха Прокла (438 або 439 р.), під час моління про припинення землетрусу, одна дитина була раптом взята на небо і коли повернулася, розповіла, що чула там, як Ангели співають: Святый Боже, Святый Кріпкий, Святый Безсмертный, помилуй насъ. Тоді весь народ заспівав цю молитву — і землетрус припинився. Відомо, що св. Отці IV Вселенського (Халкидонського) Собору (451 р.), що засудив так звану єресь монофізитства, разом співали Трисвяте.

Але невдовзі після цього один єретик Петро Гнафей (Гнафевс), який обманом, за допомогою світської влади, захопив посаду Антіохійського патріарха у 471 р., зробив додаток до Трисвятого й повелів співати його так: “Святий Боже, Святий Крепкий, Святий Безсмертний, що був розіп'ятий за нас, помилуй нас”. Цей додаток мав на меті розповсюдження єресі монофізитства. Справа в тому, що головна теза цієї єресі була: Христос має одне — Боже — єство, а не два — Боже й людське, — як проголосив догмат Халкидонського Собору. З цього випливає, що на хресті Христос Бог постраждав Своєю Божою сутністю, Своїм Божеством. Оскільки ж Трисвяте здавна було відоме як звернене до Бога-Трійці, то змінивши звернення з Трійці на Особу тільки Сина Божого, єретики намагалися навіяти у віруючих думку про страждання Христа в Його Божественнім єстві. Але це тільки призвело до непорозуміння: почали думати, ніби розіп'ята була сама Пресвята Трійця або що в додаток до трьох Осіб Трійці треба уявляти ще четверту, яка й була розіп'ята.

Два рази цей додаток спричинив бурхливий розбрат у Константинополі. Монофізит Севир намагався накинути його при імператорі Анастасії спочатку через вірних йому монахів, а пізніше схилив на цей крок самого імператора, який у 512 р. звелів співати Трисвяте з єретичним додатком у кафедральному соборі Св. Софії. Обидва рази це викликало обурення народу, а другого разу воно дійшло до заколоту: поліція покидала невдоволених до в'язниці, а натовп нищив статуї імператора, кидав каміння у сенаторів і підпалював дома, так що Анастасію довелося втекти й сховатися у передмісті Влахерн. Усе це майже не призвело до громадянської війни, коли воєначальник Віталіан скористався бунтом у столиці та з 60-тисячним військом підійшов до Константинополя, щоб захопити владу, але імператор доволі швидко погодився виконати його вимоги, і війну було припинено.

Після остаточного подолання монофізитства VI Вселенський Собор заборонив робити цей додаток до Трисвятого (81 правило). Природньо, що ті церкви, які залишилися монофізитськими, утримали в себе на Літургії й цей додаток, як, наприклад, Вірменська Церква. Але це, звичайно, не означає, що вірмени приписують страждання всім Особам Трійці. Просто у молитві Трисвятого вони звертаються лише до Ісуса Христа, а не до Трійці — всупереч давньому розумінню Трисвятого св. Отцями і переданню, що засноване на Св. Письмі і чуді в Константинополі.

За православним вченням, Ісус Христос дійсно постраждав, але не Своїм Божим єством, Божеством (яке абсолютно і безконечно перевищує не тільки страждання, а й будь-яку обмеженість), а Своїм людським єством, як Людина. Проте і православно можна говорити про страждання Бога, але тільки Особи Сина Божого і тільки в Його людській природі, яку Він зробив Своєю у втіленні від Пресвятої Богородиці.

На вечірні свята П'ятидесятниці, або Трійці, співається стихира, що являє собою розгорнутий варіант Трисвятого:

Прiидите, людiе, трiипостасному Божеству поклонимся, Сыну во Отці cо Cвятымъ Духомъ: Отецъ бо безлітно роди Сына соприсносущна и сопрестольна, и Духъ Святый бе во Отці, с Сыномъ прославляемь: едина Сила, едино Существо, едино Божество. Емуже покланяющеся вси глаголемъ: Святый Боже, вся содіявый Сыномъ, содійствомъ Святаго Духа: Святый Крепкий, имже Отца познахомъ и Духъ Святый прiиде въ мiръ: Святый Безсмертный, утішительный Душе, от Отца исходяй и въ Сыні почиваяй: Троице Святая, слава Тебі.

Прийди, (віруючий) народе, Богу в трьох Особах поклонімось — Сину в Отці із Святим Духом. Бо Отець поза часом породив Сина, співвічного (Йому), Який сидить (з Ним) на одному престолі (себто: володіє такою самою владою і міццю, як Отець), і Дух Святий, Котрого славлять разом із Сином, перебував ув Отці: єдина Сила, єдина Істота, єдино Божество. Йому (зауважмо: знову однина, Йому, а не Їм) вклоняючись, усі говорімо: Святий Боже, Котрий усе створив через Сина за сприянням Святого Духа, Святий Сильний, через Котрого Отця ми пізнали і Дух Святий прийде у світ, Святий Безсмертний, Утішителю-Душе, що від Отця виходиш і у Сині покоїшся, Трійце Свята, слава Тобі!