Релігія і наука

БІБЛІЙНА АРХЕОЛОГІЯ:
ПЕРІОД ПРАОТЦІВ

(Продовженя, поч. див. у №1 (35) 2007 р.)

Так, шумери, розповідаючи про творця світу Ана, приписували йому пасивність та бездіяльність. Майже в жодному міфі Ан не є дійовою особою, а скоріше, лише символом вищої влади. І молитви свої шумери звертали не до Ана, а до близьких богів – Енліля, Енкі, Іштар. Також і майя творцем усього вважали Хунаба, але практично ніколи не зверталися до нього з молитвами, вважаючи його абсолютно недоступним. Для богів же близьких, "небесних", звершували безліч жертвоприношень, вириваючи при тому у живих людей серця, і кров'ю від них помазували ідолів. Так само ставилися і до пра-Бога хети, які називали його Алалу, і хуріти, які знали Ану і вважали, що його скинув "отець богів" – Кумрабі. Отцем богів називали греки Кроноса, що відібрав владу у пра-бога Урана. Знали про Єдиного і нащадки Авраама, які називали його Баалшамем (Володар неба) – його скинув отець богів Ілу, що вшановувався у народі пізніше під ім'ям Ваал (тобто господар). Ім'я Володаря неба ніколи не вимовлялося, зазвичай замінялося сполученням "Той, чиє ім'я благословенно у вічності".

У Давньому Єгипті були узвичаєні дві теогонії, де йшлося про пра-бога, який не впливає зараз на світ. Гермопольська теогонія називала його Атум – тобто "Все й нічого", а теогонія Мемфіська, називаючи його Птахом, повчала, що Птах створив усе словом, яке народжується у його серці – тут давньоєгипетське вчення про іпостасну творчу волю Божества збігається не лише з античним уявленням про Логос – першообраз світу, – але і з християнським вченням про іпостасний Логос. Дана обставина не може розглядатися у відриві від вчення про Священне Передання, що зберігало праодкровення у часи, коли воно ще не було зафіксоване у Священному Писанні.

Гераклеопольський цар у повчанні своєму синові Мерікару (ХХІІ ст. до Р. Х.) так говорить про пра-бога, створення ним світу та людей: "Приховав Себе Бог, що знає сутність... Турбуйся про людей – паству Божу. Створив Він для них небо й землю... Це (тобто люди) подоба його".

Фараон Ехнатон, який провадив повернення до однобожжя, так оспівує у гімні Того, Чиїм образом був сонячний диск Атон: "О, як численно те, що ти робиш, і те, що є таємним, Єдиний Боже, окрім якого немає іншого! Ти створив землю за своїм бажанням...Ти кожній людині призначаєш її місце. Ти робиш те, що потрібно їм. Кожен має свою їжу і обчислений час його життя... О, як прекрасно виконані вони, Твої задуми, Владико вічності... Ти створюєш мільйони проявів з себе одного".

Парамонотеїзм давніх семитів відбився на їх віруванні у те, що Ваал, якому звершувалося служіння, скинув свого часу пра-бога, що іменувався Ель (також Ілу, Елі). Усі інші боги мали особисті імена з префіксом "Ель", а власне, Ель – "Первісний творець". Цікаво, що архаїчні семитські мови не лише не мають множини для слова Ель, але навіть не мають слова "богиня" — їх пізніше іменують "баліт" – пані. Ще одним свідченням тривалого зберігання праодкровення можна вважати вчення шумерів про "ме" – разумні закони. У шумерській міфології "ме" – це могутні божественні сили, що керують світом. Вважалося, що ними могли володіти міста та храми, вони могли залишати їх власника, могли перетворюватися на предмети, при цьому зберігаючи свої властивості. "Ме" – необхідний атрибут богів. Кожен бог володів ними різною мірою. Існували "ме" підземного царства – настанови, які неможливо змінити і яким повинні підкорятися усі мешканці підземного світу.

Цілком можливо, що з "ме" розвинулося аккадське уявлення про таблиці доль, які визначали рух світу та світових подій. Володіння ж ними гарантувало світове володарювання. Не можна не помітити, що уявлення шумерів про "ме" цілком можливо співвіднести не лише з "ідеями" Платона – надчутливими причинами та зразками усіх речей, але і з вченням про "сіменні логоси" ("oi logoi spermatikoi").

Спільним для усіх народів було вірування про потойбічне життя, а також наявність схожої, нез'ясовної з історико-соціологічної точки зору моралі. Археологічним підтвердженням упевненості найдрівніших людей у майбутньому житті, схожою з нинішньою, є погребіння. У багатьох найдрівніших культурах тих, кого поховували, присипали червоною охрою, щоб вони воскресли: даний археологічний факт переконливо свідчить про властиву прамонотеїзму віру у загальне Воскресіння. Погрібальний інвентар свідчить про певну деградацію релігії праодкровення – майбутнє життя вбачалося як продовження тутешнього. У подальшому ця деградація призвела і до практики захоронінь з померлим його родичів та слуг. Деякі з захоронених людей кам'яного віку мали вроджені дефекти – так, знайдений у 1960 році у Шанідарі (Ірак) чоловік кам'яного віку з дитинства володів лише лівою рукою. Вижити він зміг лише за рахунок того, що його утримувала громада, що свідчить про моральні погляди наших предків. У той же час, більшість ран, отриманих захороненими, знаходилася ліворуч. Очевидно, що вони були нанесені іншими людьми, що тримали спис у правій руці, що свідчить про дуже швидку моральну деградацію древніх, яка послідувала після спотворення праодкровення.

Початковий перод життя людства був, як ми знаємо з історії Каїна та Авеля, і часом розвитку найзгубніших людських вад – є, наприклад, безліч археологічних свідчень про існування у ті часи людожерства. Так, у Краніні (Югославія), були знайдені залишки 20 людей, кістки яких були розбиті для діставання мозку, на окремих кістках були відбитки людських зубів і сліди підсмажування на вогнищі. Причому в їжу використовувалися іноплемінники, а своїх родичів ховали з пошаною та різноманітним погрібальним інвентарем.

Цікаві висновки про мораль древніх можна зробити, читаючи давньоєгипетські пам'ятки. Так, у напису Іті з Гебелейну, правитель нома у ХХІІ ст. до Р. Х. у якості найголовнішої своєї чесноти наводить любов до ближнього: "Годував я Гебелейн у важкі роки чотириста осіб... Поховав бідного у власному рядні... причому не привласнив я доньки чоловіка, не привласнив ниву його".

Вищезгаданий Гераклеопольський цар так наставляє свого сина Мірикара: "не будь лихим, будь доброзичливим... Праведний живе вічно... Твори істину і ти будеш жити на землі. Зроби так, щоб заспокоївся той, хто плаче, не пригноблюй удовицю, не жени людину через майно його батька... Стережися карати несправедливо. Не вбивай, це недобре для тебе... Не сподівайся на довгі роки... Не спричиняй страждань".

Ще одна подія Священної історії – будівництво Вавилонської вежі – знаходить деякі археологічні та етнографічні підтвердження.

Археологічним підтвердженням є традіція зведення пірамідальних храмів абсолютно різними народами – аж до доколумбової Америки. На мал. 6 зображений подібний зіккурат, що розташований на батьківщині Авраама – в Урі.

Етнографічне, або, краще сказати, палеолінгвістичне підтвердження не менш вражаюче: пам'ять про єдину релігійну практику, пов'язану зі служінням на зіккуратах жива й живе у мовах абсолютно різних народів. Самі храми будувалися, щоб "досягнути небес": шумерська назва зіккурата – "Е-темен-анкі" ("дім, що є підвалиною неба і землі, верхівка якого сягає неба"); Набопаласар казав, що збирається зіккурат "встановити на грудях підземного неба, щоб верхівка його сягала самого неба", його син Навуходоносор був більш щирим: "Я приклав руку до того, щоб добудувати верхівку Е-темен-анкі так, щоб позмагатися він зміг з небом". Не варто забувати, що Небо персоніфікував бог-Творець Ан, якому місця у храмах зіккурату не знайшлося.

Мови ніяк не пов'язаних в історії народів свідчать про практику повсюдного, а отже, сягаючого праісторії розділення часу на семидобові цикли, і присвячення кожного дня планетарним, суворо визначеним божествам – як це було у спільній для усіх народів древності.

Так, верхній храм, оздоблений золотом, присвячувався богу Сонця – Уту (вав. Шамаш). Днем Сонця називався перший день тижня у давній, дозороастрійській Персії, у римлян (dies Solis), древніх грузинів (Бже-шха), і древніх германців (пор. Sonntag, Sunday). Нижче знаходився оздоблений сріблом храм місячного бога Нана (вав. Сін): понеділок – день місяця у древніх персів, у римлян (dies Lunae), древніх грузинів (T'ym'a – шха), древніх германців (пор. Montag, Monday). Далі ішов пофарбований у червоний колір храм бога смерті, війни та пекла Не-уну-галь (вав. Нергал, планета Марс). Богам війни присвячувася вівторок і у інших народів: древніх персів – Варахрану, у римлян – Марсу (dies Martis), древніх грузинів – Т'аха (Т'аха-шха), древніх германців – Тіу (пор. Dienstag, Tuesday). Ще нижче ішов пофарбований у синій колір храм Набу (планета Меркурій) – покровителя письма, знань та торгівлі. Середа, відповідно, день Тіра у древніх персів, день Меркурія у римлян (dies Mercurii), день Джума (Джума-шха) у древніх грузинів, у древніх германців – Вотана (пор. Wednesday). Нижче знаходився пофарбований у фіолетовий колір храм Мардука (планета Юпітер). Цьому великому божеству язичницьких народів древності присвячувався четвер: у древніх персів (день Ахурамазди), у древніх римлян (день Юпітера – dies Jovis), древніх грузинів (Ца-шха), древніх германців (день Тора – пор. з нім. – Donnerstag від Donner – грім, тобто день Громовержця; Thursday). Далі ішов храм білого кольору, що був присвячений Інані, богині плотського кохання та плодючості (вав. Іштар (Астарта)), тобто планеті Венері. П'ятниця – день Анахіти у древніх персів, день Венери у римлян (dies Veneris), день Обі у древніх грузинів (Обі-шх), у древніх германців – день Фреї (пор. Freitag, Friday). Як називали дні тижня наші предки до Хрещення Русі, ми не можемо знати, однак те, що жіночим божествам присвячувалася п'ятниця – це відомо достеменно. Більше того, ще в XVI-XVII ст. нашим предкам доводилося вислуховувати від греків дорікання за практику більшого вшанування жінками п'ятниці (тепер вшановується як день вмц. Параскеви) ніж дня недільного. Це вшанування виявлялось, окрім усього іншого, у відмові від домашньої роботи. Особливих дорікань викликало виокремлення деяких п'ятниць (у тому числі 9-ї п'ятниці після Пасхи) у свята, що особливо вшановувалися жінками. У деяких місцевостях релікти такої практики існували до поч. XX ст.

Нижній храм, фундамент усієї вежі, присвячувався богу древності, який скинув "Творця древнього", планетарному божеству Сатурна – Энлілю. Храм бога древності, покровителя царської влади та скотарства був чорного кольору. У древніх персів це був день Каївана, у древніх римлян – Сатурна (від етруського – Сатре, співвідносного з давньгрецьким Кроносом). Сатурн – Кронос сприймався як бог юності людства, коли не було ще соціального розшарування, і тому під час грецьких Кроній та римських Сатурналій раби користувалися абсолютною свободою. Ця обставина дає підстави і для наступного висновку.

Патріархам був добре відомий семидобовий тиждень – судячи з усього, вони його дотримувались і під час рабства єгипетського. У той же час повеління присвячувати сьомий день Єдиному Богу, можливо має і виховний зміст. Як ми знаємо, Отці Церкви, як і автори ранніх трактатів Талмуда, вказують на мету заснування Синайським законодавством жертвоприношень – відразу древніх ізраїльтян від жертвоприношень ідолам. Вседовольний Бог не потребував кровавих жертвоприношень, але з милості до звичаїв народу дозволив їх приносити Собі – таку думку особливо підкреслював свт. Іоан Златоуст, доводячи тимчасовий характер Синайських повелінь про вітхозавітний храм. Так само і закон про присвячення первістків переслідував мету припинення ханаанейської практики заклання первістків, у тому числі людських, язичницьким божествам.

Виходячи з того, що за свідченням прор. Амоса, ізраїльтяни і в пустелі, і після, продовжували вклонятися Сіккуту (Ам. 5, 26) – (в Діян. 7, 43 – мелех Сіккут – "ваш цар Сіккут" – зрозуміло як "мелех Суккот" – "скинія молохова"), тобто суботньому ассирійському богу Саккуту, якого зображували з атрибутами тільця, можна зробити припущення, що повеління присвячувати суботу не тому, хто скинув Першо-Бога (тобто Денниці), а Богу Єдиному, мало виховний зміст.

Наслідки будівництва Вавилонської вежі – розсіяння народів, як і минула єдність мов людства також знайшли своє підтвердження. Останнє, що раніше стверджувалося лише Священним Писанням, зараз є одним з фундаментальних положень глоттохронології – науки, що визначає на підставі ступеню відмінності різних мов час розподілу предків їх носіїв (див. відповідну таблицю мов. – мал. 7).

Глоттохронологія підтверджує й те, що Північне Міжріччя, Південний Кавказ та Південна Анатолія були прабатьківщиною семитів, хамів та яфетидів (індоєвропейців). Для доведення цієї теорії, що збігається з розповіддю про перших нащадків Ноя, залучаються також дані палеоботаніки, палеозоології та палеографії. Лінгвістична аргументація цієї теорії заснована на суворому використанні порівняльно-історичного методу та основних положень теорії мовного запозичення.

Цікавим археологічним підтвердженням належності ранніх мешканців Ханаана до хамітів, можна вважати знахідку у печері Ес-схул на горі Карміл залишків людей з яскраво виявленими негроїдними рисами.