Живий літопис

БУТИ ЯК ДІТИ

Про найкраще майже неможливо говорити. Воно невловиме, немов солодкі пахощі дитинства, що виникають нізвідки й так само стрімко тануть так, що вдихаєш знову, але нічого вже не відчуваєш і не пам'ятаєш…

Ще тільки-но благословлялося на світ, як я їхав у маршрутці. І угледів у вікні легкі пір'ясті хмари, що сяяли у світлі перших сонячних променів. І отут щось відбулося в мені. Якесь щемливе, забуте, але миттєво упізнаване почуття спалахнуло в душі. Неначе повернулося з небуття або я сам ожив, пробудився від сутінкової сплячки. І мені стало так світло, радісно й легко! Я згадав, що колись у дитинстві вже бачив точнісінько такі ж хмари й тоді мене, малого, охопило таке ж сильне і ясне відчуття. Або от ще. Тридцять років тому нам дали квартиру. А до цього я жив у старому будиночку із піччю. І от у цій новій квартирі під стелею висіла нова, либонь, щойно куплена люстра. Така, знаєте, модна у вісімдесятих роках – пласке трикутне скло, трохи опукле, а зверху лампочки. Звичайнісінька річ, але я дивився на неї, і світ фантастично перетворювався. І це відчуття, ясне, сильне, я ношу от уже тридцять років десь у глибинах душі. І іноді воно безпричинно спалахує, і я на мить стаю просто по-дитячому, до сліз щасливим.

А ще ми з хлопчиськами бігали під Новий Рік у магазин "Дитячий мир" купувати хлопавки, конфетті і ялинкові кулі. От кулі мені були особливо до вподоби! І завжди, коли я дивився в них ти – мене охоплювало якесь незбагненне і дуже сильне відчуття, яке неможливо пояснити навіть зараз, і яке навідліг відмінне від усього іншого так, що його просто нема чим замінити у звичному житті, немов я силувався розгадати безнадійну, якусь безмежно жалісну таємницю. Таємницю, розгадки якої не існує зовсім.

Взагалі найсильніші почуття, як правило, пов'язані з дитинством. Але спалахують вони не обов'язково тоді, коли натрапиш на якусь стару річ або почуєш розповідь про відомі події, а, навпаки – сама подія часом спливе в душі у яскравому осяянні тодішнього почуття й це зовсім не пов'язано з повсякденною реальністю. Немов проступає якесь приховане, світле життя душі. Життя забутих, але не зниклих почуттів. Так само й у духовному житті. Тільки дитинство там – не минуле, а сьогодення, таємна єдність з Отцем, до усвідомлення якого нам рости й рости. Сьогодення, яке завжди з нами, але яке ми через свою черствість не відчуваємо, а буває, і не цінуємо. От кажуть, страждання й смерть – це наслідок гріха, але найтрагічніший наслідок гріха – це забуття Бога: найкращого, що є на світі! І от із цієї звички, із цього забуття нам необхідно конче випручатися. А спогади сьогодення, немов ті рятівні маяки, – вказують шлях.

Якщо мені в Криму трапляється опинитися в горах біля зруйнованого печерного монастиря або храму, то я не просто зупиняюся, а прислухаючись, я немов завмираю душею. І тоді – неначе вітром віє звідкись – я чітко відчуваю той дух, яким було сповнене життя давно покійних людей: священиків, ченців, мирян. Цей дух настільки чіткий і ясний, настільки чистий і високий, що мені здасться – я з тими людьми у тому світі, якого більше не існує, але буття якого триває, незрівнянно більш реальне, ніж реальність нашої мізерної "дійсності". І щоразу біля цих прадавніх руїн я чую віддалене звучання Літургії. Ні, це не ангельський спів, не хор голосів, але те, що вище почуттєвого. Ця радість любові, торжество перемоги й обіцянка життя, яку подарував Той, Хто Сам є Шлях, і Істина, й Життя. І в ці хвилини я точно знаю – для чого все, і все набуває сенсу і свого істинного призначення. Навіть якщо ти у тузі, страждання й сама смерть будуть провісниками радості, яка вартує того, щоб заради неї перетерпіти безглуздя світу. Це схоже на заклик, настільки сильний, що хочеться все залишити, тільки б дійти, прозріти до кінця, долучитися. І я знаю, що це – заклик Царства Небесного, Божий заклик; і люди, життя яких відкривається в цих "віяннях", – це святі, що виконали на Кримській землі своє найвище призначення – бути дітьми Божими.