Іконопис

ШЛЯХ ІКОНОПИСУ

Міркування

Іконопис - це не просто стиль живопису, творчий напрямок чи спосіб заробітку - це, насамперед, вид служіння Церкви Христової. Це шлях, що дається не всім і не усім під силу його винести. Це таємниця, що не відкривається повною мірою мирянину чи відокремленному генію живопису: цьому потрібно посвятити себе цілковито. Це школа копіткої праці, суворого посту і внутрішнього молитовного ділання. Це мова ліній, фарб, символів православного богослов'я, де немає нічого випадкового і надуманого. Це щире виконання Святого Письма і Передання. Це втілення невидимого Первообразу, де вся Правда, Божою милістю, відкрита, як абетка, як натхнення для молитви і благочестя, очам тих, хто молиться.

От уже 1000 років людина на Русі звертає свій спраглий погляд до відкритих небес, до Лику Спасителя і знаходить розраду, радість, опору і ціль у житті. 1000 років перед її очима образ Божого храму, у якому втілення ідея всього створеного Богом Всесвіту, усього Святого Письма і Переказу. І вона слідує цьому в кращих своїх витворах. Одне з головних - Іконопис. Ікони того часу, писали "русскiя родом, но греческiя ученики", вражають своєю глибинністю задуму й, водночас, простотою образів, святою нерухомістю й особливою динамікою духу. Як не згадати мозаїки древнього Софійського собору в Києві: Богородицю "Оранту", Євхаристію, святителів, Благовіщення Пресвятої Діви, Архангелів і Господа Вседержителя в куполі і інші. Чи образ Бородищі "Оранти", що молиться з Богодитиною та Архангелами, прп. Аліпія Печерського, образ "Спас Всевидяще Око" в Успенському соборі Московського Кремля, образ Вседержителя в куполі новгородського храму Спаса, письма Феофана Грека чи його ж Деісус у Благовіщенському соборі Московського Кремля, де брав участь і прп. Андрій Рубльов з майстром Прохором, чи "Зішесття Христа в пекло", прп. Андрія Рубльова і його вершину письма - "Трійцю" і багато ін.

Православна ікона - образ, що втілив слово Боже. А усе, що свідчить про Бога, повинне бути гідним Його, і тому в іконі велике значення має формальна сторона, а саме - майстерність іконописця. Треба пам'ятати, що основне призначення ікони - молитовне. Тому головне місце для ікони це храм Божий чи святий куток у помешканнях благочестивих християн. Розглядати ікону лише з мистецтвознавчої сторони, як шедевр образотворчого мистецтва - не можна, це аморально, тому що це св. образ Первообразу зображений богословськи у фарбах.

У давнину ікони писали тільки ченці-іконописці в монастирі. Перед написанням ікони, з благословення ігумена, чернець постився, сповідав гріхи і причащався св. Христових Таїн. Приступаючи протягом усього часу він посилено творив Ісусову молитву, постився і часто причащався. Особливо молилася і вся братія монастиря, допомагаючи праці. Тому ікона - це праця соборна.

Іконописець повинен був писати відповідно до канону, що сформувався у Візантії, і відповідно до Богом натхненних зразків.

Найвідомішими і зразковими іконописцями Київської і Московської Русі XI-XV ст., були: прп. Аліпій, прп. Григорій, прп. Феофан Грек, прп. Діонісій Глушицький, прп. Андрій Рубльов, майстри: Прохор, Данило Чорний і ін. (і усі вони були ченцями!).

Пізніше в XVII ст. - Симон Ушаков почав деякий рух у бік реалістичності, що не усіма була прийнята. Але вже в XVIII-XIX ст. реалістичний, академічний живопис з'явився в храмах офіційно, внаслідок секуляризації, впливу уніатства. На таких іконах уже немає того складного символізму і святої нерухомості, строгості, зворотної перспективи, частіше немає і золотого тла, т.ін. Їхня відмінність від світського реалістичного живопису це німби над головами та благоговійніші лики зображуваних. Але згодом ці ікони стали звичними у православних храмах.

Водночас у нас пишуться і канонічні ікони, щоправда, значно рідше. Після періоду безбожного радянського правління, знищення храмів, спалювання ікон, прийшов час поступового відродження. А у середині, і особливо до кінця XX в., іконопис відроджується особливо яскраво.

З'являються нові майстри, що реставрують і відновлюють древні ікони і фрески, збирають навколо себе учнів, формують школи. Такі майстри, як черниця Іуліянія, її учні, архімандрит Зенон (на фото) і ін., зробили дуже багато для відродження іконопису.

Шлях до Бога, складний і різний, у творчих людей теж, тому не відразу приходять до іконопису, потрібен час, роки, іноді десятиліття, щоб Господь призвав до служіння. Ті, що прийшли, випробувавши свою душу спокусами, постом і молитвою, навичками у праці, пишуть; і їхні праці говорять за них у храмах Божих, чудесами і зц1леннями від святих ікон. Важкий це шлях, але благодатний, тому що щоразу ти торкаєшся серцем Самого Первообразу, а кистю - дошки. Кожен мазок - це як слово молитви, як крок до зустрічі з Господом. Зараз іконопис має різні напрямки, школи при монастирях, скитах і духовних семінаріях у Києві, Москві, Пскові та інш. У деяких школах навчають кілька місяців, в інших - роками, але головне, що традиція - та ж. Зв'язок тисячоліть не перервався. Та ж ікона, що починалася в Єрусалимі, Фессалоніках, Константинополеві, поширилась по усьому світі, втілюючи невидиме у видимому.

Ікона, пройшовши стільки століть, через яку Господь пролив стільки милості, благодатні зцілення і чудеса, вела цілі народи, призивала до покаяння, оберігала від ворогів, вона залишається гідним образом свого Первообразу, до Якого спрямовуємо ми всі наші молитви і сподівання.