Абетка благочестя

ТІЛЬКИ ЛЮБОВ ЗДАТНА НАВЧИТИ ЛЮБОВІ

Чи можна назвати хорошими тих батьків, що ніколи не сумніваються, завжди упевнені у своїй правоті, завжди точно представляють, що дитині потрібно і що їй можна? Або навпаки тих, котрі перебувають у постійних тривожних сумнівах, панікують щоразу тільки-но зіштовхуються з чимось новим у поведінці дитини? Коли не знають, чи можна покарати, а якщо і довелося провчити за провину, відразу вважають, що були не праві?

Очевидно ні. І підвищена батьківська впевненість, і зайва тривожність не сприяють успішному батьківству. Наприклад, якщо батьки в усьому впевнені, знають правильну відповідь на будь-яке питання, то в цьому випадку вони навряд чи зможуть виховати в дитині потребу до самостійного пошуку, до пізнання нового.

Для православних батьків прикладом є саме Євангеліє, настанови святих отців. Адже батьки складають перше суспільне середовище дитини і через батьків дитина входить в життя общини церкви. Ще з малку, після хрещення дитини, батьки повинні намагатися як найчастіше приводити своє чадо до храму Божого, виховуючи у неї благоговіння до Таїнств Церкви, святих ікон.

Першою й основною задачею батьків є створення в дитини впевненості в тім, що її люблять і про неї піклуються. Крім того, треба знати дитині, що крім батьків за неї піклується і її любить Господь. Ніколи, за жодних умов у дитини не повинно виникати сумнівів у батьківській любові, як і у любові Божій. Головна вимога до сімейного виховання - це вимога любові, адже сім'я – це мала церква, де все підкорюється Любові і сама дитина це плід любові. Але тут дуже важливо розуміти, що необхідно не тільки любити дитину, але й керуватися любов'ю у своїх повсякденних турботах по догляду за нею, в молитві за неї. Необхідно, щоб дитина відчувала, розуміла і була впевнена, що її люблять, які б складності не виникали в її відносинах з батьками чи у відношеннях між батьками. Тільки при впевненості дитини в батьківській любові і можливе правильне формування психічного світу людини, тільки на основі християнської любові можна виховати моральне поводження, тільки Любов здатна навчити любові.

Дитина повинна ставати не об'єктом виховних впливів, а єднанням у спільному родинному житті. Бо лише тоді створюється основа для глибокого взаєморозуміння між дітьми і батьками в будь-якому віці.

Аби привити дитині відчуття батьківської любові, мусимо приймати дитину такою яка вона є. Важливо визнавати права дитини на її індивідуальність, несхожість на інших, у тому числі несхожість на батьків. Приймати дитину - значить затверджувати неповторне існування саме цієї людини, з усіма властивими їй якостями. Необхідно з особливою увагою відноситися до тих оцінок, що постійно висловлюють батьки в спілкуванні з дітьми. Важливо категорично відмовитися від негативних оцінок особистості дитини (засуджуючи певні вчинки та манери, не таврувати саму дитину) і властивих їй якостей характеру. На жаль, більшості батьків досі не вдалося викорінити висловлення на кшталт: “От безглуздий! Скільки разів пояснювати, нетяма!”, “Так навіщо ж я тебе тільки на світ родила, упертюх, негідник!”

Усім майбутнім і нинішнім батькам варто дуже добре зрозуміти, що кожне таке висловлення, яким би справедливим по суті воно не було, якою би ситуацією не викликалося, наносить серйозну шкоду зв'язку з дитиною, порушує впевненість у батьківській любові. Щоразу це спричиняє мікротравми, які накопичуються, накликаючи на молодий паросток велику біду. Необхідно виробити для себе правило не оцінювати (читай – не засуджувати) негативно самої дитини (ближнього, колеги...), а конструктивно критикувати тільки невірно здійснену дію чи вчинок. Свята Церква вчить: “грішника люби, а гріх – ненавидь”. Негативна батьківська оцінка дитини часто йде в парі з емоціями, викликаними роздратуванням чи втомою, що виникли зовсім з іншого приводу. А за негативною оцінкою завжди стоїть гріх гніву та осуду. Тож нехай сум, а не гнів, співчуття, а не мстивість, не жорстока кара керує вами, як істинно люблячими друзями своєї дитини.

(Далі буде)