Абетка благочестя

ОСОБИСТИЙ ПРИКЛАД БАТЬКІВ

Можна безліч разів повторювати дитині: не кради, не обманюй, не засуджуй ближнього свого, але найбільш сильне враження на душу дитини має особистий приклад батьків.

У дитячому садку, де моя мама була завідуючою, суворо дотримувалися правила: віддавати тим батькам, чиї діти занедужали, сніданок, обід і вечерю, приготовані для їхніх дітей. Частенько мама сама розносила каструльки з їжею по будинках, інколи посилала мене. І от одного разу восени я вирушила в подібну подорож. Раптом мою увагу привернули два горобці, що ділили якусь крихту. Вони дзвінко цвірінькали, стрибали один перед одним, войовничо розмахуючи крильцятами, але не забували при цьому покльовувати їжу.

І не помітили сірі, як підібралась до них кішка. Стрибок – крильце одного горобця притиснуте до дорожнього пилу кігтистою лапою. Горобець відчайдушно запищав. Я, забуваючи про все на світі, кинулась рятувати, спіткнулась і розтягнулась у калюжі, в яку вилився і зміст каструльок. Кішка втекла, врятований горобець полетів, радісно цвірінькаючи, а я сиділа і плакала: що тепер робити? Іти до людей з порожніми каструльками не було сенсу. Я зібрала посуд і поплелась у садок до мами. Побачивши мене з вікна – мокру, брудну, з заплаканим лицем – мама спочатку заголосила, але потім розсміялась дзвінко. Вдома мама відмила мене і заспокоїла, але пожурила, що я не вчасно задивилась вбік. На цьому вона, однак, не заспокоїлася. Коли видоїла корову, сказала: “Ми віднесемо тим людям наше молоко. Ти підеш зі мною і розкажеш, як впала в калюжу і розлила обід”. І ми пішли в холодну осінню темряву. Я тремтіла від зворушення і холоду, а вітер поривами налітав на нас, осипаючи дрібним дощем.

А мама згадала, як у блокаду їй доводилося носити продукти для садка за п'ять кілометрів. Одного разу несла вона рюкзак з мороженою рибою. Риба стала танути, вода протікала на одяг, холодив спину. У садку її вже чекала перевірка. Вони зважили рибу – не вистачало двохсот грамів. Ті, що перевіряли, стали сварити і погрожували завести кримінальну справу за крадіжку. У воєнні роки це було страшно! Мамі довелося роздягнутись і віджати на вагу свій одяг, промоклий від риби. “Все треба було терпіти. Скільки було страху і принижень!” – сумно зітхнула вона. І мені стало так жаль мою милу маму, що їй довелося через мене іти в цю холодну ніч і що на неї налягли ці важкі спомини. І ще було дуже страшно від однієї думки, що могло б з нею бути, якщо б їй тоді не повірили!.. Але ми дійшли, віддали молоко, і я вибачилась перед господарями за пролитий обід. Пам'ятаю, вони дуже здивувалися і втішилися. Тепер-то я розумію, що втішилися вони не молоку, а маминому вчинку, що викликав повагу. А мамине життя все складалося з таких вчинків, тому люди спокійно довіряли їй своїх дітей.

Повертаючись додому, ми здивувалися зміні погоди: вітер ще свистів, розвіваючи волосся, яке вибилось з під хустки, але небо вже звільнялось від важких хмар. Вмитий дощем молодий місяць весело нам посміхався, освітлюючи дорогу. І хоч під ногами хлюпали бруд і вода, на душі було світло і просто.