Архітектура сакральна

"ФОРМУВАННЯ ПРАВОСЛАВНИХ БЛАГОДIЙНО-ПРОСВIТНИХ КОМПЛЕКСIВ"

У IСТОРИЧНОМУ КОНТЕКСТI

(Закінчення, початок див. Вік №1(39) 2008.)

Було зведено келії, 5 корпусів для тимчасового проживання странників і прочан, Троїцький собор, Покровська церква. Діяли школа-притулок на 30 дітей та лікарня. Хлопці-сироти навчались різним ремеслам. Було відкрито школу для дітей з малозебезпечених родин. Лікарня могла приймати одночасно до 20 осіб. Ліки й утримання хворих сплачував монастир. Йому належала 21 десятина землі, де були розташовані 45 житлових будівель для братії та робітників, 19 господарських споруд (з майстернями) [1]. Це був потужний духовний благодійний комплекс. Зараз обитель відновлюється і має молодіжно-просвітницьку спрямованість.

Також у Києві діяли: невелика странноприймальня при Михайлівському Золотоверхому монастирі з домовою церквою; при Флорівському жіночому монастирі – благодійна лікарня з церквою Святої Трійці на горі Кисилівці [3].

Навіть Троїце-Сергієва й Успенська Києво-Печерська лаври, приділяли особливу увагу у своїй діяльності місії милосердя й просвіти [2]. Проте ці монастирі були лише предтечами того благодійного закладу, який був заснований Олександрою Петрівною Романовою, втіливши ідею “живого чернецтва”, рівних якому за розмахом благодійності ані у Києві (та Україні), ані у всій імперії на той час практично не існувало.

Києво-Покровський лікарняний монастир [1,2]. Заснований на Лук'янівці у 1888 р. дружиною князя Миколая Миколайовича (3-го сина Миколая I й брата імп. Олександра II), Великою княжною О.П. Романовою. Її благодійна діяльність почалася у Петербурзі, де вона розпорядилася жертвувати своє майно на гуманітарні цілі, опікувалася різними благодійними установами, серед яких – Покровська громада сестер милосердя. Комплекс який налічував кілька будівель: лікарню, клінічну амбулаторію, лікувальницю, школу для дівчат-сиріт, училище для фельдшериць; притулок св. Іоана Мовчальника та інші благодійні заклади. Там лікувалися більше 700 осіб похилого віку і хворих. З 1864 р. Олександра Петрівна головувала у Петербурзькому товаристві дитячих притулків. Коштами товариства утримувалося 23 дитячих притулки, де виховувалося до 5 тисяч дітей.

Свято-Покровський лікарняний жіночий монастир у Києві. Вигляд з даху собору. Фото поч. ХХ ст.

У 1879 році княгиня переїхала у Київ, у зв`язку з хворобою. Із започаткуванням Києво-Покровського монастиря з його багаточисленними лікувально-благодійними установами, діяльністю сестер, покладено початок нової ери у житті монастирів – приклад, котрому поступово наслідували інші.

Комплекс спроектуваний відомим архітектором В.М. Ніколаєвим, включав церковні, житлові, лікарняні і господарські споруди. Архітектурний ансамбль мав барочні московсько-ярославські риси, незвичні для України.

Свято-Покровський лікарняний жіночий монастир у Києві. Вигляд з півночі. Фото поч. ХХ ст.

Медичний персонал (більше 100 людей) складався з сестер монастиря. Вони безкоштовно працювали у лікарні, лікувальниці й аптеці, на кухні, у пекарні, пральні. У монастирі було споруджено ще й багато церков – трапезні: Покровську, св. Михаїла, прп. Агапіта при хірургічному корпусі, св. Михаїла головного лікарняного корпусу, ікони Божої Матері “Всіх скорбящих Радості” терапевтичного корпусу, а також лікарні для амбулаторних хворих і каплиця. До складу комплексу входили: будинки для сестер, лікувальниця для приходящих, аптека, училища для дівчат-сиріт, притулок для сліпих, притулок для хронічних невиліковних жінок, бараки для заразних хворих, анатомічний покій, пральні, їдальні, кухні для лікарні і сестер монастиря, страноприймальня, просфорня з пекарнею, оранжерея з теплицями, також були хлібопекарня й квасоварня. Монастир мав двір для худоби, конюшні, пасіки, будинок для світських службовців, готель для паломників (знаходилися за огорожею монастиря). Крім трьох лікарень й допоміжних приміщень діяло багато майстерень: художня (іконописна), білошвейна, злато - швейна, кравецька, башмачна, слюсарна, квіточна, палітурна, позолотна.

У лікарні звершувалося багато операцій (де часом оперував С.П. Боткін) – за наведеними даними близько 300 на рік. Кабінети були облаштовані всіма необхідними приладами із спеціалізації за останнім досягненням науки і техніки. Відкрилася і амбулаторна лікувальниця. За своїми розмірами, зручністю й облаштуванням вона не мала рівних у всій імперії. Там приймалися до 500 людей, а за перші 10 років була надана допомога 195 тис. пацієнтів.

Монастир надавав допомогу і в інші країни, наприклад під час епідемії чуми у Бомбеї (Індія), при вибуху чуми у Андзобі й за Волгою. “Княгинін монастир” мав пряме місіонерсько-просвітницьке значення для місцевого, обуреного протестантськими віяннями населення, виконував функцію місіонерського центру. Тут безкоштовно лікувалися хворі всіх віросповідань, не обов'ясково православні, хоча й більшість після одужання приймали Православ'я.

У лікарні працювало багато першокласних лікарів, яким допомагали сестри. Також в монастирі часто відбувалися медичні з'їзди та конференції.

Лікарняні корпуси вражали високим рівнем лікування, який був набагато вищим, ніж у деяких європейських і московських клініках. Навіть низький показник смертності – всього 4% – свідчив про те, що медичне обслуговування тут було на найвищому рівні. Головним осередком та духовним ядром благодійно-місіонерського монастирського комплексу став собор св. Миколи Мирлікийського. За ескізом сина А.П. Романової, проект розробили архітектори В.М. Николаєв та в майбутньому відомий О.М. Вербицький. Собор і сьогодні є наймісткишим (за об'ємом) київським храмом (до 4000 тис. парафіян) і має кілька вівтарей (після відтворення його 15 визолочених бань, собор грає визначну роль у силуеті міста). Останньою великою будівлею був хірургічний корпус з домовою церквою св. великомученика і цілителя Пантелеймона. За 20 років роботи лікарняні заклади монастиря мали найвищий авторитет не тільки в Південно-Західному краї, але й в інших губерніях. З 1893 по 1914 р. лікарня прийняла на лікування близько 18 тис. осіб, було зроблено 8 тис. складних операцій, в амбулаторній лікарні зареєстровано близько 1 млн. 165 тис. відвідувань, виписано 1 млн. 250 тис. рецептів на безкоштовні ліки. Тут діяв перший у Києві рентгенівський апарат. У 1904 р. при лікарні влаштовувалися курси з догляду за пораненими (під час російсько-японської війни). Лікарня служила відмінною навчальною базою для слухачок Київського жіночого медичного інституту. З початком Першої світової війни відкрився шпиталь на 225 місць, який потім отримав субсидію від синів Олександри Петрівни [1].

Напівзруйнований та зменшений у території (за час радянської влади) монастир відродився, але лише як загальножительний монастир з келіями, богадільнею, паломницьким готелем, келіями, трапезною, собором і церквами. Нині він є важливим духовним центром у центрі міста, але як благодійно-просвітницький лікарняний монастир залишився у славетному минулому.

*    *    *

Крім монастирських комплексів благодійністю займалися кілька приватних установ. За даними “одноденного перепису населення” Києва від 2 березня 1874 року у місті функціонувало більше десяти будинків милосердя (дві богадільні, два будинки обслуговування бідних, шість дитячих притулків), де утримувалося близько 278 похилих й 180 дітей [2]. Відомі були у Києві Сулимівські, Кирилівські, Дегтярівські та інші благодійні заклади. Утримували ці заклади цілі династії промисловців, комерсантів: Терещенки, Бродські, Галагани, Дегтерьови. Крупнішім з цих закладів була “Сулимівка”, підпорядкована “Київському товариству для допомоги бідним” (пізніше – “Київське благодійне товариство”) [1,3].

Як бачимо, яке гідне місце у суспільстві і який потенціал мали православні парафіяльні та монастирські комплекси з благодійно-просвітницькими функціями. Паралельно діяли приватні та державні мережі благодійних закладів, хоча і запорядковані світськими особами, займалися благодійністю: у комплекс будинків та споруд, обов'язково входили церкви, лікарні, страноприймальні, притулки, де жили та навчалися сироти, трапезні де харчувалися малозабезпечені і бідні, отже такі благодійні заклади можна вважати церковно-світськими.

У наш час, ця традиція благодійності поступово відновлюється. Бо вже зустрічаються замовники (зі світських осіб) будівництва цілих комплексів в Києві, Донецьку, Дніпропетровську, Харкові інших містах з духовно-просвітницькими, благодійними функціями, отже ця тема є актуальною для сучасної архітектурно-будівельної сфери.

Хоча в Україні немає єдності серед трьох гілок православних конфесій, питання, які турбують суспільство, не минають місії Церкви. Необхідні чіткі нормативи та стандарти проектування та будівництва таких закладів з релігійною та релігійно-світською формою для різних містобудівних, соціальних ситуацій.

Зараз православні громади крім богослужбової проводять і благодійно-просвітницьку чи інформаційно-культурну діяльность. Хоча в більшості парафіяльні храмові комплекси мають традиційний, майже канонічний склад будівель, та споруд, сформований століттями: церква, дзвіниця (дзвонниця), криниця, церковна крамниця, будинок причту зі всіма службами (включаючи класи недільної школи), господарсько-санітарні приміщення, сквер (сад) з паркуванням.

Проте сучасні православні громади, пов'язуючи себе зі спрямованою функцією, наприклад – благодійною, мають справу зі специфічними приміщеннями та обладнанням, стикаються з відсутністю чи не довершеністю необхідної вітчизняної нормативної бази. А це ускладнює проектування, будівництво та експлуатацію комплексу. Тут з'являється багатофункціональна зала, кухня з цілим комплексом приміщень, трапезна з двома відділами, пункти прийому, видачі гуманітарної допомоги, готельні кімнати, медпункт, бібліо-аудіо-відеотека, видавничій відділ, класи для катехізису, місткий собор, санітарні та допоміжні приміщення, зона авто паркування.

Такі розвинені центри вже функціонують у Європі, Росії, але в Україні, на жаль, подібних комплексів ще не так багато, і діють вони переважно при монастирях, розвинених парафіях чи приватних закладах, але з малою потужністю.

Ці комплекси необхідні суспільству і це говорить життя – останніми роками таких центрів на Україні стає дедалі більше, ще багато проектуються і будуються (Різдва Христового на Березняках, Ольгинський на Харківському масиві, Макарієвський на Татарці у Києві та ін.). Тому поки ростуть житлово-офісні, торгово-розважальні комплекси, з'являтимуться і поряд з ними сучасні православні благодійно-просвітні центри місцевого, районного, міського, обласного значення (соборні, парафіяльні, монастирські), а з ними і нова архітектура, нові ідеї, які відтворять дієву християнську благодійність та затвердять православну віру наших отців у сучасному українському суспільстві.

Макет майбутнього Свято-Воскресенського кафедрального
храмового комплексу УПЦ у м. Києві

 

Розгортка Духовно-просвтницького культурного храмового комплексу
на честь Різдва Христового УПЦ, що будується.
Березняки, Київ

1. В.В. Ковалинський “Меценаты Киева”, Киев. “Кий”, 1998.
2. "Царственная инокиня", Свято-Архангельский женский мон-рь, Одесса, 1995.
3. О. Анисимов "Скорбное бесчуствие", на добрую память о Киеве, или грустные прогулки по городу, которого нет. Киев "ТABACHUK Ltd" 1992.