Абетка благочестя

СІМ'Я І ДІТИ

Сам Христос у своїй останній бесіді з учнями на Таємній Вечері, де Він установив Таїнство Евхаристії, згадує про радість чадорождення: “жінка, коли родить, терпить смуток, бо прийшла її година. Коли ж народить дитину, то вже не пам'ятає смутку через радість, що народилася людина на світ” (Ін.16:21). І всі ми знаємо, що “скорбота”, про яку ми швидко забуваємо після народження дитини, - це не тільки фізичні страждання, але і всі людські занепокоєння про гроші, про життєві умови, про дах і шматок хліба, що неминучі при чисельному збільшенні сім'ї. Всі ці занепокоєння зникають, коли в сім'ї з'являється нова, “своя” істота, що живє в щохвилинній любовній турботі. Немає більшої радості, як поява нового людського життя!

Згадаємо також ставлення Христа до дітей. “Ісус, призвавши дитя, поставив його посеред них і сказав: істинно говорю вам, якщо не навернетеся і не будете як діти, не ввійдете в Царство Небесне” (Мф.18:2-3). Чи можливо цілком зрозуміти зміст цих слів, якщо відмовитися свідомо від радості народження дитини. Де, як не у своїх власних дітях можна випробувати зміст цих приголомшливих євангельських слів: “Якщо не будете як діти, не ввійдете в Царство Небесне”?

Істинно християнський шлюб неможливий без прямого і ясного бажання обох батьків випробувати цю радість. Шлюб, у якому діти небажані, заснований на егоїстичній, плотській, а отже, і недосконалій формі любові. Людське життя усе виходить від Бога, тому і людина, що носить у собі “образ і подобу Божу”, має унікальну можливість давати життя іншим. Відмовляючись від цієї сили і від відповідальності народжування дітей, людина відхиляє свою богоподобу, відхиляє свого Творця і тим самим спотворює свою власну людяність. Без “образу і подоби Божих” немає і щирої людяності: немає її і без свідомого прагнення наслідувати Бога Життєдателя. У цьому один з основних змістів шлюбного союзу, запорука щирого щастя в шлюбі і справді християнського сімейного життя, а отже, і шлях до спасіння (1Тім.2:15).

Але якщо нарождення дітини і є найбільший дар Божий і вища радість, воно не є єдиною ціллю шлюбу. Шлюб не виправдовується тільки цим. У християнському розумінні таємниці шлюбної єдності і шлюбної любові не має утилітаризму: єдність чоловіка і дружини по образу Христа і Церкви не є тільки засіб для дітонародження, але і ціль у собі. У цьому, як ми бачимо вище, основна відмінність між старозавітнім і християнським поняттям шлюбу. Ні в Новому Завіті, ні в писаннях Св.Отців ми не знаходимо утилітарного навчання про шлюб як одного із “засобів” народжування дітей. У відомому “Слові 20” на Послання до Єфесян св. Іоанн Златоуст говорить про шлюб як про “союз” і про “таїнство” і тільки мимохіть згадує про дітородіння.

Сучасна християнська думка на Заході повна протиріч у цьому питанні. З одного боку, модний “секуляризм” схильний приймати без обмовок самі спірні твердження фрейдизму, що зводять усі потреби людського життя до його статевих інстинктів і, отже, що відхиляють не тільки релігійні, але і соціальні імперативи, що перешкоджають статевої розбещеності. З іншого боку, Католицька Церква переживає великі труднощі у своїх спробах відірватися від основних передумов, що керували нею протягом століть і висхідних до бл. Августину (IV-V вв.). Як відомо, бл. Августин вважав статевий інстинкт основним провідником гріховності: елемент гріховності був, на його думку, неминучим і в шлюбних стосунках, а тому сам шлюб міг бути виправданим тільки завдяки дітородінню. Отже, при штучному обмеженні дітородіння шлюб вважався як блуд.

Православна Церква, як і Католицька, шанує пам'ять бл. Августина, але його авторитет у сфері віровчення не користується в нас такою же винятковістю, як на Заході. Правда, східна чернеча література часто ототожнює статеві стосунки з гріхом, але ця безсумнівна однобічність пояснюється самим характером цієї літератури, спрямованої до виправдання особливого чернечого покликання, про християнські гідності якого буде сказано нижче. Церква в цілому твердо засудила зневаження шлюбом (див. особливо канони Гангрського собору). Вона ніколи не вважала, що статеві стосунки як такі є провідником гріха, хоча церковне Передання і визнає, що в гріховному, занепалому людському житті гріховність часто виявляється й у них, як і в інших явищах людського життя. Стосунки між чоловіком і дружиною благословляються Церквою, перетворюються благодаттю Святого Духа, перетворюються у вічний союз любові: Церква, звичайно, не благословляє гріх, а рятує людську природу, сприйняту Сином Божим і покутовану на Хресті. У цьому зміст шлюбу як таїнства.

Якщо бл. Августин мав рацію, ототожнюючи шлюбні стосунки з гріхом, то ясно, що єдиним християнським ідеалом може бути тільки безшлюбність, а шлюб є усього лише поступка, припустима заради дітородіння, без якого людський рід перестав би існувати. Саме цим підходом і пояснюється різкий осуд так званих “штучних форм обмеження народжуваності” у Католицькій Церкві.

Правда, остання энцикліка папи Павла VI з цього питання не посилається прямо на навчання бл. Августина, а, скоріше, підкреслює позитивний зміст людського життя, тобто наполягає саме на тих великих істинах християнського навчання про людину, про які ми говорили на початку. Але чи є в цих істинах достатня підстава, щоб рішуче засудити усяку форму обмеження народжуваності. Чи не очевидно, що якби сучасна Католицька Церква не була зв'язана своєю минулою залежністю від бл. Августина, що визначила її вікову практику і дисципліну, вона б виявляла більше гнучкості в цьому питанні. Тим більше, що усі статистики вказують, що тільки меншість сучасних католиків фактично виконують рішучим указівкам своєї Церкви в області обмеження народжуваності.

Православна Церква ніколи не виносила загального і визначеного судження в цьому питанні. Це не виходить, звичайно, що “планування сім'ї” є питанням релігійно-байдужним або що судження християнської совісті не повинні на нього поширюватися. Повторюємо:

- дітородіння є природна, свята і неодмінна умова досягнення повноти шлюбного життя;

- передача життя виражає образ Божий у людині і тим самим його власну людяність.

Але всім також відомо, що необмежена народжуваність ставить перед людською - а тим самим і християнською совістю інші питання. Наприклад: “життя”, дароване батьками дітям, повинно бути повним життям, що припускає не тільки фізичне існування, але і батьківську турботу, утворення і нормальні умови життя. Народжуючи дітей, батьки беруть на себе відповідальність за їхнє виховання. Чи мають вони право це робити, якщо немає в наявності хоча б самого елементарного забезпечення нормального людського розвитку для дітей або якщо існує очевидна небезпека, що діти будуть жити не тільки у фізичних, але - що особливо важливо - у психологічних злиднях?

Подібні небезпеки є зараз і, звичайно, існували й у минулому. Існують також і завжди існували способи обмеження народжуваності, відомі всім людям. Саме собою зрозуміло, усі форми аборту або свідомого припинення вже людського життя, що зародилося, завжди вважалися Церквою рівносильними вбивству. Чи є тоді стримування від шлюбних стосунків єдино прийнятою формою обмеження народжуваності? І чи не є, власне, подібна закономірність також формою обмеження Богом дарованої задачі передавати життя дітям? Тим часом і Священне Писання і Передання Церкви допускають помірність як прийнятну форму обмеження народжуваності. Недавнє католицьке законодавство пропонує - як припустиму форму обмеження - періодична помірність, забороняючи при цьому штучні способи, такі, як таблетки тощо. Але чи існує справжня різниця між “штучними” і “природними” способами? “Природно” чи помірність? Не “штучно” чи будь-який медицинський засіб управління людськими функціями? Чи треба християнам відхиляти медицину? І нарешті, серйозне богословське питання: чи будь-яка “природність” - доброякісна? Адже навіть ап. Павло знав, що надмірна помірність приводить до розпалу (1 Кор.7:5-9). Умови занепалого людського життя ніколи не бувають цілком “природні” після ушкодження гріхом самої природної тканини людського життя, функція науки, і зокрема медицини, чи не полягає саме в тому, щоб “олюднювати” як дітородіння, так і інші прояви життя шляхом контролю над людськими функціями?

На всі ці питання відповісти неможливо, якщо безумовно і беззастережно виключити як несумісні з християнською вірою всі способи обмеження народжуваності. Православна Церква ніколи не вдавалася до точних і загальнообов'язкових визначень у сферах, що вимагають насамперед відповіді особистої совісті. Є способи обмеження народжуваності, що можуть виявитися прийнятними в одних випадках і прямо гріховними в інших. Основна небезпека поширення у всьому західному світі легких і начебто загальновизнаних способів обмеження народжуваності полягає в тому, що при цьому стали легко забувати основні принципи християнського сімейного життя. Тільки на підставі цих принципів кожна пара, радячись з духівником, може вирішити всі питання, зв'язані з дітородінням. Тільки при серйозних стосунках до цих принципів, тобто до самої віри, життєві рішення інтимних питань можуть мати сенс. Правильне рішення припускає визнання того, що “не хлібом єдиним буде жива людина” (Мф.4:4; Лк.4:4) і що не“збирати собі скарби на землі” (Мф.6:19), що діти радість і дар Божий, що любов, яка обмежується плотською насолодою, не є щира любов. Тільки за умови беззастережного прийняття цих основних євангельських істин може бути поставлене по-християнському питання про обмеження народжуваності.