Із світової скарбнички

РОЗУМІННЯ БЛАГОЧЕСТЯ

Мати Марія - в минулому поетеса Єлизавета Кузьмина-Караваєва. Після Жовтневої революції емігрувала до Франції та постриглась у чернецтво з ім'ям Марії. Про її діяльність і світогляд говорить ця стаття. У час другої світової війни мати Марія потрапила до німецького концтабору. Загинула вона, як і жила - по-християнськи: замість молодої дівчини вона стала у колону, яку вели до газової камери.

Тут лише уривки з її рукопису 1937р. ”Про благочестя і злочестя на шляху до Богоспілкування”, який Елеонора Клєпініна-Аржаковська знайшла в архіві С.Б. Пиленка у 1996 р. Оригінальний текст опубліковано в журналі "Вісник РХД" N 176 (1997 р.) та поміщено в Інтернеті за згодою головного редактора журналу Микити Олексійовича Струве.
 

Узагальнюючи та аналізуючи ті історичні типи благочестя ми об'єктивно зможемо побачити різні категорії людей, які по-різному розуміють релігійне покликання людини. У кожної категорії є свої позитивні і негативні риси... Тут важко претендувати на абсолютну об'єктивність, оскільки кожна людина на певному етапі становлення особистості притягується до такого розуміння християнства, яке властиве їй.

Мені здається, що на даний момент у православ'ї існують:

1) синодальний тип благочестя;

2) статутницький тип;

3) естетичний;

4) аскетичний;

5) Євангельський.

Такий розподіл до певної міри є умовним. Життя набагато глибше. Безумовно, що є і багато такого, що мені ще не вдалося відчути. Але спробуємо схарактеризувати кожну категорію з точки зору її історичного виникнення, її моральних якостей, сили та побуту...

СИНОДАЛЬНЕ БЛАГОЧЕСТЯ

В епоху імператора Петра Православна Церква у багатьох слов'янських народів стала атрибутом російської великодержавної державності, стала одним із департаментів, вбираючи смаки та навички влади. Держава карала за церковні злочини і вимагала проклять за злочини державні. Світська влада назначала церковних ієрархів, слідкувала за їхньою діяльність через обер-прокурора, давала Церкві адміністративні завдання, вводила у церковні кола свої політичні посягання та ідеали. свої політичні чаяння і ідеали.

За двісті років ця система випрацювала особливу релігійну психологію. Благочестя у Церкві багато людей сприймало не як природну потребу для Богоспілкування, а, як міру державної потреби. Священик перетворювався на наглядача за правильністю відправлення релігійної функції вірнопідданих. Такі люди раз на рік сповідалися, бо "так було заведено", хрестили дітей, відспівували небіжчиків, відстоювали молебні у царські дні, але Церква була сама по собі, - туди йшли, коли це треба було, - і зовсім не потрібно було перебільшувати своєї церковності, - це, хіба що, робили одні слов'янофіли. Природньо, що синодальній тип благочестя передусім спирався на кадри, передусім, на кадрі петербурзької міністерської бюрократії, так по всій Росії він ширився губернськими бюрократичними центрами, до представників державної влади на місцях.

Тоді найрелігійніші обдаровані люди не знаходили собі місця в системі. Одні йшли до монастирів від цього, інші ж утікали в бунт проти системи та й проти самої Церкви, впадаючи у антирелігійний фанатизм революціонерів...

Подвижники не з'являлися у губернських кафедральних соборах. Тут діяли отці-настоятелі, спокійні, діловиті соборні протоієреї, які чудово знали службу, вміли благоліпно обставити її відповідно до золотих розкошів храму. Вони були чудові адміністратори та організатори, господарі церковного начиння, чиновники синодального департаменту, люди поважні, добросовісні, але ненатхненні і нетворчі.

СТАТУТНИЦЬКЕ БЛАГОЧЕСТЯ

Цей тип архаїчніший порівняно з синодальним. Уся Московська Русь була насичена його духом. Старообрядництво виросло в ньому. Велемовний розлив візантійської риторики Москва сприйняла, як певну застиглу форму речей. Ритуалізувався всякий творчий порив, релігійна лірика обросла тисячами непорушних табу.

Коли люди йшли на смерть за двохперстне хресне знамення, за право писати "Исус", а не "Иисус" на порожньому місці виникали марновірства в особливу магію слова, імені, букви...

Статутництво перекликається із церковним естетизмом і аскетизмом, але по суті воно інше. Його прагнення абсолютної духовної влаштованості, повне підкорення внутрішнього життя зовнішньому ритму, розробленому до дрібниць. Статутник запалює лампади тоді, коли це треба, не допускає ніякого пориву чи зайвого жесту. Він планує скільки разів на рік він висповідається. Він вичитує усе правило від і до, навіть, коли воно звучить нечітко чи скоромовкою... Він найбільше за будь-яку службу любить панахиди і акафісти. Бореться за магічну слов'янську мову, яка нібито "бісів відганяє". Будь-яка інша мова в молитві для нього - шок. Форма, конструкція служби заступає в ньому внутрішній зміст окремих молитв.

Статутник до дрібниць розкаже як правильно дихати під час молитви, тримати ноги в теплі, як тримати поставу тощо. Це корисно, але... разом з тим у ньому вживається пристрасна віра у магію жесту, ритму та інтонації слів. Під цим є реальні коріння, на цьому шляху можна досягнути великої внутрішньої дисципліни, великої влади над собою, влади над іншими, начебто повного облаштування свого внутрішнього і зовнішнього життя, але…

У статутницького типу осіб розвинуте почуття обов'язку, послух. Вони можуть взяти участь у благодійництві тому що це потрібно... Наша епоха теж обіцяє розквіт статутництву. Сьогодні світ як ніколи прагне конкретних директив - як вірувати, за що боротися. Світ потребує авторитетних вождів, котрі ведуть масу за собою. Водночас статутництво віддавна протирічить пророцтву, творчості. Справа статутництва берегти і повторювати, а не ламати чи будувати. Коли воно перемагає, у Церкві на десятиліття завмирає творчий дух і свобода.

Статутники почуваються духовно здоровими, бо вони виконують усі інструкції духовної гігієни, а Христос учив, що не здорові потребують лікаря, а хворі.

Важко говорити про любов із тими, хто упріває на барикадах дискусії про старий чи новий стиль, - любов усе ж поза цими категоріями. Мусимо лише сказати, що Син Людський був Хазяїном суботі, і порушував суботу саме в ім'я любові. Статутництво - рабство суботі, а не шлях Сина Людського...

ЕСТЕТНИЦЬКЕ БЛАГОЧЕСТЯ

В усі епохи цей тип мав своїх представників, завмираючи лише тоді, коли Церква була в гоніннях і мусила відстоювати саму сутність християнства. Навіть за переданням рівноапостольний Володимир порівнював релігії не по сутності вірувань, а за впливами їхніх зовнішніх форм.

Естетизм завжди пов'язаний з певним культом старовини, з археологізмом. Серед позитивних досягнень тут: відродження Київського та Валаамського розспівів, визнання таких іконописців, як прп. Андрій Рубльов, створення нових шкіл тощо. Але згодом розуміння краси, як особливого уділу меншості породило аристократизм в естетиці. Маючи естетизм, як єдине мірило речей, людина починає почувати себе частиною композиції, яку, боронь Боже, якось зіпсувати, якось її змістити.

В естета виникає витончене любування окремими місцями богослужбового матеріалу, певних стихир, канону Андрея Критського. Естетичний критерій в ньому поволі витісняє духовний, а люди в церкві сприймаються, як декоративний натовп, необхідний для правильного ритму богослужіння, або, як набридливі профани, які своїм невмінням або й якимось своїми скорботами порушують благоліпний і налагоджений стиль. Така людина мліє від ладану, насолоджується благозвучними розспівами і боїться цього маленького негарного, заплутаного світу людської душі.

Любові в такому типі шукати марно. Тут лише холодна бережливість свого світу. Такі характери є чудовими зберігачами ціннісних набутків різних культур і народів, знавцями та реєстраторами, але не творцями... Вони завжди боротимуться за красу зовнішню, загороджуючи собою іншим вхід до храму. Натовп буде кричати: "нас роз'їдають виразки, соціальна боротьба і ненависть, наш побут спустошений, ми не маємо відповідей на питання життя і смерті, - Ісусе, спаси нас!" Але між Церквою і Христом стоятимуть охоронці краси Христового хітону. Вони будуть стерегти цю прірву в ім'я ритму, краси, злагодженості.

Багато профанів не підуть долати прірву, бо з ними залишився їхній біль, гіркота, потворність життя, - вони перестануть вірити, що з цим усім можна йти до Церкви. Тоді понабігають різні лжепророки, новоєвангелісти, харизматики і т. д. зі своїми вірозамінниками. Так у їхні сіті потраплять молоді незміцнілі душі...

Але, може очі духовні побачать, як з вівтаря, огородженого благоліпним іконостасом тихо і непомітно вийде Христос. Спів звучатиме чинно, дим ладану підноситиметься вгору, усі млітимуть в молитві до краси. А Христос вийде на паперть, змішається із натовпом прокажених, розгублених і юродивих. Христос піде на майдани, в тюрми, у лічниці, у притони. Христос знову і знову покладає себе "за други своя". Перед Ним, вічною Істиною і Красою, що наша краса і наша потворність? Чи не здається наша краса потворністю перед вічною Красою Його?

І Він повернеться до храмів і приведе зі собою тих, кого кликав на Трапезу Жениха, з великих розпуть, жебраків та убогих, блудниць і грішників. Як би не виявилося так, що охоронці краси світу цього не зможуть зрозуміти Краси Його, не пустять Його до храму, бо за ним буде йти натовп покалічений гріхами гріха, пияцтва, розбещеності і ненависті. Їхній спів розтане у повітрі, ладан розсіється а Хтось промовить: "Голодний Я був, і ви не дали Мені поїсти, спрагнув - і не дали пити Мені, був голим і не одягнули мене, був хворим і в темниці - не відвідали мене"...

АСКЕТИЧНЕ БЛАГОЧЕСТЯ

Аскетичний тип релігійного життя властивий не лише християнству. Спільною буде характеристика псевдоаскетичних відхилень індуїзму і магометанства, його ми знайдемо і в античному язичництві. Навіть у безрелігійному середовищі революційних рухів XIX ст. аскетизм є явищем типовим. Можна сказати, що періоди церковного життя, не просякнуті аскетизмом, є якраз періодами упадку, бездарності, млявості.

Релігійне життя завжди аскетичне, бо вимагає від людини жертвувати усім заради вищих духовних цінностей. - паралельно до цього творче життя теж завжди аскетичне в глибині своєї, бо теж потребує від людини жертви заради вищих творчих цінностей.

Головна деталь - заради чого людина стає на шлях аскези? Є багато мотивів і не всі ведуть до християнства. Ті що протирічать християнству є особливо характерними для індуїзму. Це мотиви набуття духовної сили. Для йогів аскеза - особлива система психофізичних вправ, які так змінюють шлях людини, що дають їй особливу владу над матерією та духом. Невпинною працею можна підкорити тіло і взяти максимум сили від природи... Завданням такого аскета є принцип накопичення природних багатств, їхнього розвитку та вміння їх застосовувати. Ніякої надприродної сили часто-густо він не чекає, він навіть не вірить у надприродне.... Тут просто такий собі духовний натуралізм.

Що в змозі протистояти такій духовній прагматиці? Єдине що є сильнішим на світі - вчення про духовне жебрацтво, про невпинне віддавання духа. Єдине самовизначення, яке є сильнішим, - це слова: "Се раба Господня".

Є інший аскетизм. Коли людина свідомо іде на обмеження зі страху перед різними проблемами... А любов корисна лише настільки, наскільки вона допомагає особисто моєму індивідуальному спасінню. Якщо її забагато - вона обкрадає мій духовний світ. Її треба тоді пригасити... Хтось там кричить за допомогою, але хто я такий? Що я можу? Я нещасний і побитий численними недоліками. Мій погляд виключно всередині мене, я бачу тільки власну мерзоту, про свої виразки мені потрібно молитися, над ними плакати, а до чужих бід мені справи немає. Хіба що повправлятися у чеснотах іноді... Така підсвідома установка.

Причому ви одразу побачите такого "аскета": хоч він і прийде допомогти хворим у лікарню, принесе милостиню, але не з любові жертовної і не в самозабутті, а з аскетичного завдання - саме так рятувати свою душу...

Страшна подоба святості відкривається на шляху людини. Ви бачите горизонти сходження на великі висоти, але... відчуваєте холод, безмежну духовну скупість за всім цим. Людська душа на цьому фоні виявляється не метою, а лише засобом для мого спасіння. Тут велика спокуса.

А захист від спокуси один: "Якщо я розмовляю мовами людськими та ангельськими, а любові не маю, то я мідь пустодзвону. Якщо я маю дар пророцтва, якщо знаю всі таємниці, усю віру і можу гори пересувати, а не маю любові, то я ніщо. І якщо я роздам усе добро і тіло моє віддам на спалення, а любові не маю, немає мені ніякої користі".

Про трагічність сучасної психології говорити важко. Будь-який пророк буде заскочений, коли, підсівши до столика в кафе, просто не зможе проламати клейку тягучу масу довкола душі сучасного міщанина. Глаголом палити серця людей, - але їх не пропалиш. Мати відповіді на їхні сумніви, - але вони ж не сумніваються ні в чому. Викривати їх, - але вони впевнені у своїх маленьких чеснотах, бо вони почуваються не гірше за інших. Малювати їм картини майбутнього - але вони не вірять у це, та й блаженств сучасності для них досить. Оця непорушність, самозадоволення і благополуччя сучасної людини є тим, що важко прийняти у серце, полюбити, бо воно навіть не викликає жалю...

Тут росте духовний егоцентризм... Молитва тут одна - не про останні страшні дари, а про "мирен сон і безмятежен"... Справжній аскетизм тут підмінено. Душа не росте. Людина тоді помічає, що її духовна скупість зростає, вона більше отримує і ще більше втрачає... Адже все нерозтрачене, все, що людина не віддає у любові внутрішньо вироджується, згорає. В того, хто закопує талант, він відбирається і дається тому, хто пустив свої таланти в ріст. Тоді у псевдоаскета відбувається щось на зразок самоотравлення "духовними набутками". Будь-який егоцентризм приводить до неправильного засвоєння матеріалу. Самоотравлення може привести до духовної смерті.

ЄВАНГЕЛЬСЬКЕ БЛАГОЧЕСТЯ

Тут переходжу до благочестя, яке вічне, як євангельське що живе у надрах Церкви сяє нам з ликів святих, осяює відблиском свого світла навіть нецерковних подвижників.

Тут відразу зазначу, що цей тип благочестя не має нічого спільного з сучасним сектантством, яке вкрало з Євангелія тільки кілька моральних установок, додало скорочену догматику про спасіння, друге народження, надихнуло все це ненавистю до Церкви і стало видавати цю суміш за правдиве євангельське вчення. Євангельський дух релігійної свідомості дихає, де хоче, але горе тим епохам і людям, на котрих він не спочив. Разом з тим, блаженні, хто ходить його шляхами, навіть не відаючи того.

Що найхарактерніше тут? Це жага охристовлення життя. Це не просто оцерковлення чи християнізація, це не підведення всього свого будення під відомий ритм храмового благочестя, своїх переживань порядку богослужбового кола... Це зовсім не виправлення звірячої жорстокості людської історії через прививання їй якоїсь дози християнської моралі... Охристовлення спирається на слова: "Не я живу, але живе у мені Христос". Кожен порух моєї душі, кожне звертання до Бога, до людей, до світу визначається з точки зору вираження Божого образу, що в мені.

Христос дав людині дві заповіді - про любов до Бога і про любов до людини, - решта, навіть і заповіді Блаженства, - тільки розкриття двох заповідей благовістя... Бог через людські поняття відкриває нам себе. Не люблячи, не маючи зв'язку з людським, ми прирікаємо себе на своєрідну глухонімоту і сліпоту стосовно найдорожчого - Божественного.

З іншого боку, неможливо правдиво любити людину, не люблячи Бога. Дійсно ж бо, що ми любимо у людині, якщо ми не відчуваємо образа Божого? Без любові наше сприйняття ближнього стає новим егоїзмом, в якому ближній стає лише деталлю мене самого. Я люблю в ньому те, що мене зміцнює, що мене розширює чи просто подобається.

Навіть материнська любов повинна дати відповідь: "Що вона плекає в них? Заради чого вона жертвує собою? Чи діти лише друга молодість, чи лише відбиток тебе самого, чи це нова спокуса для самоутвердження?" Для таких матерів достоїнства їхніх дітей незрівнянні з достоїнствами інших. Іноді можна пожертвувати ситістю іншої дитини, аби добитися ситості і благополуччя власної. При цьому мати гадає, що в такий спосіб весь світ ( і вона сама) мають служити її дитині, розгладжувати перед нею дороги... Це вид хітливої пристрасності, а не любові.

Лише та мати, котра бачить у своїй дитині образ Божий, котрий є у кожній людині, котрий вона від Бога має доручення розвинути і зміцнити для майбутнього творчого християнського подвигу. Тоді це справді любов. Бо тоді вона зряча до бід інших людей, інших дітей. Так само можна любити свою батьківщину так, щоб у ній був явлений лик Христової правди, а можна "любити" так, щоб вона переможно розвивалась, знищуючи своїх супротивників. Можна мистецтво і науку любити, як своє служіння і відповідальність перед Богом в цій області. А можна прагнути самоствердитися, самозакохано виростати в науці переганяючи інших. Всю ідею свого життя можна любити, як дар Божий, а можна лише протиставляти її іншим ідеям. Навіть смерть можна любити по-різному. Тому й наша любов до Бога або сповнена нашими хотіннями, або жертвенна і смиренна.

Якою була любов Христа? Чи вона щось збирала? Чи відмірювала свої дари? Чи вона скупилася? Уся людська природа Христа була опльована, побита, розіп'ята... Не має любові більшої за ту, яка кладе себе "за други своя".

Чому мудрість віку цього не розуміє цієї любові? Бо світ живе за матеріальними законами і на духовне життя переносить свої уявлення: "Якщо я дав свою любов комусь, то на таку кількість любові я став біднішим" . Але в духовному світі інакше: у вічності діє закон любові: якщо цей акт справді є дією християнської любові, якщо це самовідречення правдиве, то даючий зустрічається з самим Христом - від Самого Христа він отримує то, від чого він себе відлучив. Таємниця людиноспілкування стає таємницею Богоспілкування, віддане повертається, любов ніколи не вичерпується зі свого джерела. Бо джерело - сама Любов - Христос.

Тут не йдеться про добрі справи, не про почуття, котре відмірює і вичислює свої можливості, котра дає проценти, а капітал береже, - тут йдеться про правдиве вичерпання себе до кінця. Як Христос вичерпав Себе, бувши в людстві. Ми ж повинні вичерпувати себе, втілюючись у іншій людській душі, віддаючи їй усю силу образу Божого, що є у нас. Ось що відкинула мудрість світу цього, як порушення законів світу цього. Тому Хрест для еллінів - безумство, для іудеїв - спокуса, а для нас - шлях спасіння.

Немає бо ніякого сумніву в тому, що, віддаючи себе в любові іншій людині, - жебракові, хворому, заарештованому, - ми зустрінемо в ньому Самого Христа. Якщо ж до нас і підступають сумніви щоденно, то єдина причина - ми самі, наші безлюбі серця, наші скупі душі, наша невміла воля, маловір'я у Його допомогу, - мусимо справді юродствувати у Христі, аби пройти цей шлях до кінця - в кінці його ми знову і знову зустрічаємо Христа.

Вважаю, що це правдиве Євангельське благочестя не застигло раз і назавжди тільки в чотирьох благовіствуваннях апостолів - воно щомиті розкривається і перебуває у світі. І образ його - Євхаристія, найцінніший дар і дійство Церкви у світі. Бо це таїнство самовіддаючої любові у світі - це її зміст і сила. Віддаючи Себе світові, причащаючи світ Тілом і Кров'ю Своєю, Христос не лише спасає світ жертвою, але робить кожного Собою, Христом. Він бере плоть від світу, обожествляє цю плоть, віддає її во спасіння світу, возносячи світ на хрест, як співучасника смерті Своєї і слави Своєї.

І хай, хай цей хрест знову і знову буде новим еллінам безумством і новим іудеям спокусою, - для нас він буде Божою силою та Божою Премудрістю. Хай ми покликані до духовного жебрацтва, до юродства, до гонінь - ми знаємо, що це єдине покликання від Бога. Ми не тільки віримо в обітування, - вже у цю хвилину серед сумного світу ми приймаємо це блаженство, коли з Божою допомогою за Божою волею ми відрікаємося від свого, коли маємо силу віддавати душу свою за ближніх своїх, коли в любові не шукаємо свого.