Виждь

ДОРОГА ДО ХРАМУ

Мегела Юрій Васильович, народився в с. Мирча Великоберезнянського району на Закарпатті. Рано втратив батьків і, залишившись на утриманні двох старших сестер, з дитинства різнобічно пізнав скорботи незахищеного життя. Але також з юних же літ відчув і потяг до літературної творчості, що й привело мене на філологічний факультет Ужгородського державного університету.

Після закінчення відбув на строковій військовій службі; учителював у м. Сніжне Донецької області, працював у редакції райгазети. Згодом – у райвідділі освіти. Також у райдержадміністрації на Перечинщині Закарпатської області. З 1996 року донині співробітничаю в газеті “Християнська родина” в м. Ужгороді. Підготував збірку віршів “… Й милішим стане світ”, яка за умови спонсорської допомоги через кілька тижнів могла б вийти у світ. Добірку віршів з цієї збірки пропонуємо читачам “Віри і Культури”
 

 

ДОРОГА ДО ХРАМУ

Давно я збирався до храму,
Де слово, молитва і пісня
Мережать в душі світлу гаму –
Про вчення Христа благовістять.

Й хоч знав я з дитинства - від мами –
Молитви слова і дорогу,
Що всіх нас приводить до храму –
Обителі Духа святого.

Та доля сирітська зрадлива
Вела по сліпих лабіринтах,
Й мене поучали брехливо,
ІЦо я - не людина, а гвинтик.

Мовляв, і душі як такої
Немає і бути не може,
І сумнів дарма непокоїть,
Чи справді творіння ми Боже.

Тож довго ішов я до храму,
Плекаючи душу і совість,
Життя світлу радість і драму
В зневазі пізнав і в любові.

У сумнівах, муках, ваганнях
Повільно ступав крок за кроком
Й приніс на вівтар покаяння
І віру Христові глибоку
 

 

ОТЧИЙ ДАР

Будівникам храмів присвячую

Він прожив не багато й не мало,
весь вік - для людського добра.
Скільки житла звів майстер бувалий!
Відпочити б, напевне, пора.
Бо ж нелегкі роки за плечима,
i в руках уже сила не та...
Лиш рано ще йти на спочинок,
доки є добродійна мета.
Коли сотні родин без притулку
(Злив й нещадної повені слід)
І волають в небес порятунку
брат у вірі чи добрий сусід,
Хіба може наш брат-будівничий
вдовольнитись роками творінь?!
Почивати на лаврах не личить
о тривожно-злиденній порі.
Гетьте, слабості, втома, недуги!
Де ж ти, сил молодечих запал?
Не в питають минулі заслуги,
Коли люд у нужді занепав.
Кличуть зодчих й незведені храми:
віра в Бога воскресла в серцях,
й щоб здолати гріхи молитвами,
люд Всевишнього славить в церквах.
Вже замало церков стародавніх,
щоб прийняти усіх прихожан.
Тож таланти, йому Богом дані, саме впору.
Й народ побажав:
„Всемогутній небесний наш Царю!
Будь прихильний до свого слуги,
Змилостився: відстроч його ярість,
Дай здоров'я, завзяття, снаги».
І здається: молитву почуто,
бо спадає утоми тягар,
Й наче юності сили розкуто -
найдорожчий Всевишнього дар.
Ось і храм - православних святиня -
куполами сяйнув до небес;
Християнської віри твердиню
возвеличив над вежами хрест
Тут в молитвах святим, в покаяннi
очищаються душі краян,
Позбавляються болю, страждання ті,
хто в лоні церков християн.
Робить вибір свій кожна людина...
Добрих справ най примножиться лiк
Хто руйнує - в руїнах і згине.
Хто будує - продовжить свій вік.
 

 

МИЛІШИМ СТАНЕ СВІТ

У кожної пори людського віку свої принади, радощі й печаль;
А від печалі є цiлющі ліки, аби заграли іскорки в очах -
Дитя радіє пестощам, забавам, жадає ласки, ніжності і гри;
Неволя, окрик, грубощі, лукавість глибоко ранять душу дітвори.

Мрійлива юність то життя окраса, неспокій, пошук і душі порив,
Кохання цвіт, веселощі й образи, та владний поклик: вчися і твори!
У молодості є свої прикмети: то - розквіт сили, мужності, снаги,
Досягнення вершин стрімкого злету й утіх любові власні береги.
А зрілий вік - знання і віра, й досвід, думок спокійний плин і зважена хода,
Вінець надій, не втрачених і досі: до правди йтимуть й по твоїх слідах,

Коли літа статечні за плечима i стигліш колос хилить до землі,
Душа жадає сповіді, спочинку, бо непокоять болі та жалі.
В життi не все так, як здалось би гожим. Несімо долі Хрест, як заповіт,
i будьмо вірні Заповідям Божим:
Милішим стане кожному цей світ.
 

 

НАДІЯ

Сьогодні, коли в муках і надіях
Народжується воля поколінь,
Вкраїна то сумує, то радіє,
Хоч зморена, та зводиться з колін.
Сумує мати, знай, не безпричинно,
Бо звідала страждань і лихоліть,
Синів втрачала й донечок безвинних,
Що вірили в Шевченків Заповіт.
Одних замордувало в отчій хаті,
Iнших - в Сибіру та на Соловках
Плюгаве плем'я виродків проклятих,
Яким немає прощення в віках!
Сумує мати, бо нависла скрута,
І злидні пнуться до людських осель.
А що чекає?! Бути чи не бути -
Садам в цвіту або піскам пустель?!
Якщо, звершивши покаяння ділом, й відкинувши незгоди і розбрат,
Освятимо свій розум, душу й тіло, натужим творчі сили у сто крат,
Тоді земля батьків благословенна віддячить щедро вірникам-синам
Світлішим стане кожен день буденний, щаслива доля посміхнеться й нам…