Дискусія про актуальне

ЯКОЮ БУТИ НАШІЙ ОБЩИНІ?

Ця дискусія - предмет багаторічного дослідження для православного християнина будь-якої парафії. Тому точки зору, представлені тут, зазначають лише деякі орієнтири на шляху до відповіді. Єдину і істинну відповідь усім життям своїм має дати кожен iз нас...

- Чи варто нам спілкуватися після Богослужіння між собою? Адже стільком нашим рідним треба встигнути принести той мир небесний...

- Навпаки, саме тоді, коли ми після Літургії залишаємося на спільну трапезу, коли не розбігаємося по хатах, а спілкуємося, разом розділяємо скорботи та радощі, успіхи і невдачі - ось тоді нас можна назвати общиною

- Але тут є й інший бік: моя подруга саме тому прийшла у Православ'я, що тут, за її словами "ніхто не лізе в душу". Прийшла собі, помолилася тихенько на вечірні чи всеношній 4 чи 5 годин. Нікуди не спішачи, ні з ким не відволікаючись на жодні проблеми. Від усього мирського віддалилася, усіх рідних і близьких пом'янула, усіх святих, яких знала, згадала, свічечки поставила та й додому собі тихенько пішла... І не треба їй тих зустрічей з їхніми мирськими проблемами і світськими спокусами. У кого які проблеми - Бог бачить. То ж по вірі і вирішить: кого треба - уздоровить, кому треба - сонми ангелів пішле, щоб попередити про небезпеку...

- Ну а я особисто, коли прийшла у Православ'я від протестантів, зраділа, що така глибина віровчення і Священної Традиції дотепер є живою і доступною мені... Але найбільше мене шокувало те, що я буквально нікому не потрібна. Ніхто не знає як мене на ім'я, звідки я і чим займаюсь. Якась одчайдушна байдужість окутує. А я ж і допомогти можу багато чим - скажіть тільки що робити...

- Можеш допомогти - підійди до священика, попроси благословення на якесь послушання - з цим проблем не буде. А спільно щось робити общиною - тут є небезпека для настоятеля - перетворити парафію у клуб спілкування по інтересам, затулити Христа своїми баченнями і прагненнями. Причому, скажу зі свого досвіду, що напочатку це цікаво і захоплююче - можна багато проблем вирішити, але згодом настане така самодостатність, яка нагадуватиме радше квазіхристиянське гетто, в якому всіх будуть сприймати лише з позиції: "наш" або "не наш"... Кожен новий, хто випадково потрапить до такої спільноти, зустріне певний опір, відчує себе зайвим... А коли він захоче ближче познайомитися із такою духовною сім'єю, йому натякнуть: "когда-то и ты созреешь, может быть"...

- А чого це новачки мають себе так почувати? Навпаки, коли люди після Літургії спілкуються, трапезують, це "розмагнічує" новачків. Тільки ми повинні подбати про те, щоб вони не залишились без нашої уваги а також, щоб ми мали куди їх запросити - цікава бесіда, спільна справа, плідний відпочинок... Спілкування у творчій атмосфері стає дедалі більшим дефіцитом у сучасному світі. Якщо ми не ставимо це самоціллю, але й не занедбуємо цього у свому служінні, то не біймося того, в чому немає страху - Сам Господь усе влаштує так, як воно має бути. І братство залишиться братством, община - общиною, а кожен із нас буде безнастанно себе запитувати: "Що саме в цю мить хоче від мене Христос?"

-

ВІД РЕДАКЦІЇ: А оскільки Церква Христова з днів перших християн плекає істинну общинність (вечері любові - агапи, благочинність і жертовну допомогу страждаючим та поребуючим), то й сьогодні це є у повсякденні православного життя.
А тому кожного з вас, дорогі читачі, ми запрошуємо до цієї плідної дискусії, за яку дуже дякуємо учасникам міжнародного молодіжного семінару в Ужгороді (2000 р.) Всесвітнього молодіжного братства Синдесмос, а також парафіянам багатьох общин м. Києва.

 

---

 

Монастир св. вкмч. Катерини з гори Синай, представництвом якого в 1740-х роках стала Свято-Катерининська обитель у Києві