Віра і культура
За благословенням
Блаженнішого
Володимира
Митрополита Київського і всієї України

 

Інтернет-версія газети
"Віра і культура"

Архів   Рубрики

№ 5

№ 6

№ 7


 
2000-літній ЮВІЛЕЙ РІЗДВА ХРИСТОВОГО:

УКРАЇНСЬКЕ ПРАВОСЛАВ'Я
НА ЗЛАМІ ТИСЯЧОЛІТЬ

Виступ ректора Київської Духовної Академії і Семінарії
Проф. протоієрея Миколи Забуги
на Урочистій Академії на честь святкування славного ювілею
2000-ліття від Різдва Христового
(23 листопада 2000 р. Палац культури і відпочинку. Київ)

Ваше Блаженство, вельмишановний пане Президенте,
Богомудрі архіпастирі, всечесні отці, браття і сестри,
високоповажні гості урочистої академії!

Увесь цивілізований і, зокрема християнський, світ святкує 2000-літгя пришестя у світ Господа і Бога і Спаса нашого Іісуса Христа, згадуючи Різдво Христове як реальну доленосну подію, яка сталася у Віфлеємі Іудейському саме тоді, коли прийшла повнота часу. Пришестя у світ Спасителя для одних означає поділ історії навпіл — до нашої ери та по Різдві Христовому. Для інших, віруючих, — це заміна підзаконної старозавітної доби на еру благодаті, яка поклала підвалини Церкви Христової як корабля спасіння.

На цьому рубежі, коли добігає кінця друге тисячоліття по Різдві Христовому, Свята Церква стоїть зі страхом перед невимовним людинолюбством Бога, Який своєю любов'ю змінює сутність часу, коли він, час, із фактору тління і смерті стає фактором життя та безсмертя, з простого показника календарних змін виростає в досвід вічності. Цей Промисл Божий ясно виражений в словах Символу віри — так сталось „нас ради человек й нашего ради спасения".

Господь прийшов на землю не у величі слави, а у найвищому смиренні, воплотився від Духа Святого і Марії Діви і жив у звичайній родині, зростаючи від сили в силу. Спаситель Світу прийшов до своїх, і свої не пізнали і не прийняли Його, не знайшлось Йому і місця ніде, окрім віфлеємської печери з яслами. До Нього жорстокий світ не хотів чути і не почув своїх царів, суддів і пророків, а останніх за правду Божу ще побивав і камінням. Той же світ заради втіхи слухав і Христа, але так самo не почув Його, бо чи не той самий натовп кричав „осанна" при вході Господа в Єрусалим, а через тиждень вигукнув Пілату „розіпни Його". Завершенням земного служіння Спасителя була голгофська хресна смерть, воскресіння, вознесіння і нині Господь „седе одесную Бога Отца", звершуючи свою місію Спасіння. До Голгофи Христос попрощався з учнями словами „мир Мій залишаю вам", по воскресінні учні почули знову слова „мир вам". Не образа за жорстокість світу була мотивом Його діянь, а тверде бажання виконати волю Отця Небесного — відкупити людство з полону гріха, скоєного протягом тисячоліть. Христос для цього в день П'ятидесятниці заснував Церкву і далі додав; „Аз есмь с вами й никтоже на вы", і запевнивши при цьому, що сили пекельні ніколи не подолають Церкви (Мф. 16, 18).

І дійсно, історичний шлях Церкви за 2 тисячоліття був переможною боротьбою з легіонами супротивних сил і ворогів спасіння, при цьому кожна перемога Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви потверджувала беззаперечну тезу — Бог не в силі, а в правді.

Отже, історія могла справедливо розглядатись не тільки з точки зору сили світу цього — сили політики, зброї, економіки, якими б могутніми вони не були, а головно з точки зору Божественної правди і завдань Царства Божої любові. Тоді виміри сенсу життя і параметри оцінок людини і історії стануть максимально повними і об'єктивними. Саме тому Православна Церква і продовжує смиренно проповідувати світові Хрест і Христа розіп'ятого як засіб і мету, як альфу і омегу сотеріології. А єднання всіх у Христі та з Христом відбувається під час реального Богоспілкування — Святої Євхаристії. Подана Христом людям своїм правда — це правда навіки, а слова Його — істина, яка не знатиме ніколи девальвації безоглядно часу і простору. Істина Христова непорушне встояла перед лицем вчень і доктрин протягом двох тисячоліть, а Його Церква в історичному вимірі витримала найсуворіший екзамен на право звершувати спасительну місію — піти і навчити всі народи, схрещуючи вірних в ім'я Святої Тройці. На жаль, за двохтисячолітній період Церква Христова зазнавала ран із-за невдач та гріховності своїх членів, пастирів і чад, часом надавала нагоду і спокусу зовнішньому світові (для виду чи насправді) критикувати чи виступати проти Святого свого Творця та Йогo Чесного Тіла, що і є Церквою (Кол.1,24). Найтрагічнішим виразом цього факту є розділення християнського світу, розділення всередині Православ'я, де в основі є одне — гординя.

То ж саме зараз, у такі величні дні, по слову апостола Павла, „забуваючи минуле в дивлячись вперед" (Флп.3,13) ми дивимось в нове тисячоліття з вірою зцілення ран і Церкви і людини як носія образу Божого. Запорукою в цьому нам всім слугує проста істина — образ Божий в нас це вільні розум, почуття і воля, спрямовані на добро. Збереження їх незатьмареними в стихіях цього світу в твердій надії відновити втрачене прабатьками Адамом і Свою Богоспілкування — ось сенс історичного буття Церкви як засобу спасіння душі християнина. Діяльна любов до ближнього, відновлення образу Божого в собі в любих історичних умовах здатні спростувати лозунг екзистенціалістів що „человек — зто бесполезная страсть" і дадуть тверду надію кожному з нас особисто по воздаянні переконатись в правдивості слів Христа „блаженни чистые сердцем, яко тии Бога узрят". Пригадаймо і слова святого Афанасія Великого: „Ибо Сей вочеловечился, дабы мы обожились, и Он явил Себя Телом, чтобы мы имели представление о невидимом Отце".

Історичний шлях Церкви — це історія святості і гріха, це антиномія „добро і зло" у взаємодії і взаємопоборюванні і, нарешті, послідовність подій, які відбувались у часі і просторі у причинно-наслідковому зв'язку чи без нього. Одні сприймали її духовно правильно, як дар і прийняття — коли в Таїнствах Церкви християнин одержував достатні і наддостатні дари для спасіння душі і приймав їх. А дар ставав дійсним і дієвим, тобто спасительним, коли приймався достойно. Інші, а це переважно невіруючі, розглядали Церкву як ще один суспільний інститут зі своєю філософською та доктринальною основою, складною обрядністю, який прагнув в історії завоювати собі життєвий простір за рахунок уже існуючих інституцій, та ще й з претензією на володіння істиною в останній інстанції. Часом це ставало причиною низки трагедій як для Церкви, так і для віруючого народу, що, зокрема, вилилось в численні гоніння на Церкву. Відкидаючи Бога та будучи не в спромозі подати рукотворних і хоча б з виду адекватних ідолів, „вожді сліпі" часами провадили суспільства до того стану, коли „Бога вже нема, а совісті ще нема", і коли за хаосом в душі на необачних чекала безодня і далі — пекло. Проте і в таких умовах Свята Церква здійснювала свою спасительну місію, а Господь саме для тих, хто був у відчаї, промовив „приидите ко мне вси труждающиеся и обремененнии, й аз упокою вы...", знаючи, що і ті Його чада, але поки що не з Його двору.

Переможною виявилась спасительна місія Церкви Христової і тоді, коли святий рівноапостольний великий князь Київський Володимир у 988 році охрестив Київську Русь і на землях наших пращурів з Київських гір засяяло світло Православ'я.

Хоча літописні джерела подають і більш ранні згадки про православних на теренах Київської Русі, та те так зване в науковій літературі „перше хрещення" мало наслідки спорадичного характеру. І лише при святому страстотерпці князі Ігорі (+945) православні в Києві вже мали свою парафію святого пророка Іллі. Новий етап поширення Православ'я на Русі пов'язаний зі святою рівноапостольною княгинею Ольгою (+960), яку візантійські імператори прийняли вже як володарку-християнку і удостоїли її найвищого для жінки титулу візантійського придворного протоколу. Та все ж Русь остаточно стала Православною державою за часів святого Володимира Великого зі своєю Православною Церквою. Не політичні мотиви чи особиста біда змусили рівноапостольного князя охреститися самому і хрестити народ, а Промисл Божий і те, і друге обернув на благо — князь отряс „сліпоту духовну", як сказано в тропарі святому і як мудрий купець знайшов найдорогоціннішу перлину — Христа і, вже з Божою поміччю підніс Київську Русь до рангу рівних серед держав тодішньої ойкумени, а народ одержав „право дітьми Божими бути".

Хрещення Русі і початки Православної Церкви на наших землях дало можливість поставити і впорядкувати державне і суспільне життя на вічні підвалини Христової науки, злагіднити сімейні відносини і родинні зв'язки, започаткувати і розвинути освітні горизонти і стандарти, піднести культуру і мистецтво на рівень, гідний великого народу. Русь-Україна була визнана як рівний і реальний чинник світової історії, який здатен був бути впливовим фактором європейської дипломатії. На наших землях затеплились лампади духовності і православного подвижництва. Зі святої Софії Русь охороняла і охороняє Сама Пречиста Діва — Оранта („Непорушна стіна"), із печер святої Лаври до Бога піднялась щира молитва, а подвижники і послідовники святих преподобних Антонія і Феодосія Печерських послужили і зараз служать кожному із нас у справі спасіння. На початках грецька і болгарська тільки по формі, але православна по духу, зростала своя культура і духовність, яка і сьогодні високо оцінюється світовою наукою.

Разом зі своєю державою і народом зростала і Православна Церква. Перші її 11 єпархій покрили всю територію Київської Русі і сприяли духовному зростанню вірних, розбудові державного і суспільного життя, а головне — консолідації удільних князівств довкола Київського великокняжого престолу, адже разом з великим князем в Києві перебував і Київський митрополит. Номінальна канонічна залежність від Константинопольських патріархів давала широкі можливості для розвитку Православ'я на слов'янському грунті. Якщо на початках всі київські святині (св.Софія, Десятинна Церква і Успенський собор Лаври) були освячені митрополитами-греками, то трохи згодом тільки з Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври в домонгольську добу був висвячений 51 єпископ для всіх єпархій Русі. Далі ця статистика ще більш вражаюча — Київська вченість стала нормою і стандартом освіченості русичів і їхніх нащадків, а „Київське благочестя" — моральною і аскетичною нормою суспільного життя.

Безоглядно політичного устрою, міжусобної боротьби, форми державного правління, національності правителів чи поневолювачів (починаючи з татаро-монгольської навали), Православна Церква змогла в силу своєї природи і допусту Божого зберегти народ Божий у твердій вірі і єдності. В подальші історичні часи саме це допомогло православному народу зберегти свою національну і державницьку ідентичність в умовах експансії католицизму та поборювання деструктивних наслідків Берестейської унії. Саме ці засади твердості і віри і відчуття єдності православного народу допомогли українському козацтву усвідомити свою силу і роль захисника Православ'я. В епохи, коли хитались всі суспільні устрої, а доба Руїни досягала своєї останньої границі, саме Православна Церква підняла свій голос на захист народу, святинь і ідеалів свободи як вищого дару Творця. Хоча і вдало виконуючи місію миротворця і оборонця, сама Православна Церква все ж зазнала численних ран від тих чи інших сил, а що найбільш прикре — часом біди насувались від „своих сродник й лжебратий". Проте милістю Божою, заступництвом Пречистої Матері та молитвами подвижників благочестя Церква знову і знову достойно виконувала своє служіння по розбудові Христового виноградника.

Незважаючи на характер юрисдикцій, історичних умов чи особливостей національного характеру, жорсткості стилю Синодальної епохи. Православна Церква зберегла слов'янські народи в єдності віри, обрядовості, а Православна ментальність забезпечила умови для усвідомлення своєї національної і державницької ідентичності. З наших земель пішли початки академічної освіти і наступного 2001 року Київська Духовна Академія святкуватиме своє 300-річчя саме в ранзі Академії. Видатні вчені-богослови, значна частина з яких спочиває в сонмі святих, подвижники, сповідники, великомученики і мученики за Христа, які колись своїми земними трудами, а сьогодні молитвами перед Престолом Божим, допомагають нашому побожному народові вистояти в вірі, зберегти єдність Православної Церкви, розбудовувати незалежну Україну, як також і будувати Царство Боже в наших душах.

Особливим за глибиною трагізму виявився для Православної Церкви 20-ий вік. Розвал двох імперій, дві війни, чотири розколи, масові репресії в довоєнний час, нечувані за підступністю методів гоніння в добу динамітно-бульдозерного атеїзму, хрущовсько-брежнєвська полоса закриття храмів і переслідувань за віру з дискримінацією в правах, руйнування храмів і ломка основ парафіяльного життя, нівелювання історичної пам'яті — ось не повний перелік головних факторів, які визначали умови існування Церкви. Вершиною розгулу державного атеїзму, який тоді політичним керівництвом СРСР розцінювався як ідеологічний успіх, стало те, що в кінці 20-х років на всій території Радянського Союзу діяло тільки 103 парафії і легально діяли лише 3 архієреї. І це на 1/6 земної кулі! Годі вже назвати точне число замучених і розстріляних. То ж у церковному календарі недаремно у першу неділю після Трійці є день пам'яті всіх святих, мається на увазі тих перш за все мучеників, яких ми не знаємо, але Господь „весть коегождо возраст, чин и именование". Поряд із цим Українською Православною Церквою прославлені сонми Волинських, Кримських, Черкаських святих, як також імена окремих мучеників і сповідників, чиїми молитвами і сьогодні стоїть Церква і Українська держава. Серед перших прославлений священномученик митрополит Київський і Галицький Володимир (Богоявленський), безвинно розстріляний більшовиками біля стін Лаври. Воістину від перших віків християнства, в тому числі і початків Православ'я на Русі і в Україні Церква стоїть на крові і кістках мучеників.

Незважаючи на жорстокість і тривалість переслідувань, силу державної машини та тягар ідеологічного пресу „імперії зла". Православна Церква вистояла силою Божої Правди і, по слову Христа, пекельні ворота не подолали її. Хоча Церква і була лише толерованим інститутом і реалією життя, яку, ледь терпів тоталітарний істеблишмент радянського зразка, священноначаліє і духовенство змогли достойно сповняти свою місію, не поступившись і йотою догматичної істини і cвятості Таїнств. Однозначно можна констатувати — святиня не була кинута псам і бісер не розсипався перед свиньми.

Зовсім іншою з кожної точки зору виявилась доля Православної Церкви в умовах незалежної України. Гармонізовані церковно-державні відносини, європейського рівня законодавство про свободу совісті, позитивний нейтралітет держави щодо широкої гамми конфесій, свобода Церкви у всіх сферах свого служіння, повернуті храми, широка мережа недільних шкіл, відкриття Церквою 1 духовної Академії, 5 Семінарій, 24 духовних училищ, наявність 38 єпархій, понад 300 монастирів, 9000 парафій — це формальний перелік можливостей для Української Православної Церкви достойно звершувати свою місію в сучасному світі.

Своє сучасне канонічне і церковно-адміністративне оформлення Українська Православна Церква одержала в 1990 році, коли з українського екзархату Руської Православної Церкви вона була піднесена до статусу незалежної і самостійної в управлінні з правами широкої автономії. Права широкої автономії були підтверджені кіріархальною Церквою в цьому Ювілейному році із збереженням через неї нашої духовної єдності зі Вселенським Православ'ям. Здавалось б склались нормальні умови для здійснення Православної місії, окормлення духовного життя побожного народу, піднесення авторитету нашої Богом береженої України. Ми мали і маємо всі можливості жити повнокровним життям у поліконфесійному суспільстві в мирі і злагоді із братами-християнами, інославними і іновірними.

Проте складається враження, що через гординю окремі ієрархи і провідні діячі суспільства не змогли конструктивно скористатись із дару свободи. Одними рухали амбіції стати диктаторами в Церкві, іншими — бажання використати Церкву для досягнення своїх вузькопартійних цілей. Стався розкол 1992 року, за ним — ще один. В результаті — в Православ'ї склалась трагічна ситуація, коли один народ, і одна Православна Церква та два віллами від неї, які самочинно називають себе один — „патріархатом", інший — „автокефальною Церквою", хоча обидва не визнані Вселенським Православ'ям. Розкол — це болюча рана, яка ятрить душу народу і є гріхом та спокусою для зовнішніх щодо Церкви середовищ. Ми молимось за єдність Церкви як за євангельську норму і в ці ювілейні дні закликаємо до об'єднання, ,,да вси єдино будут", щоби по слову євангельському люди бачили наші добрі справи і прославили Отця нашого Небесного. Однією з необхідних умов для цього є звільнити Церковне життя від політичних впливів, позбавити проблему геополітичних, ідеологічних, емоційних та інших нашарувань і дати Церкві самій властивими її природі засобами подолати цю трагедію. Нам всім треба навчитися жити і творити не під персону, а під ідею, а вона для всіх одна — Бог, Україна, честь і гідність. Завдяки мудрості державного керівництва, мудрості нашого народу ми втішаємось громадянським миром, авторитетом в цивілізованому світі, то ж кожний із нас повинен виконувати свій обов'язок перед Богом і Україною. Ми всі свідомі цього.

Сповнюючи свою місію під первосвятительським омофором Його Блаженства, Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, Українська Православна Церква розбудовує свої внутрішні інститути, включилась до широкого діалогу зі всіма конфесіями через Всеукраїнську Раду Церков, провадить широку видавничу і просвітницьку роботу, забезпечує задовільне для скрутних економічних умов функціонування низки соціальних програм. При цьому ми із вдячністю згадуємо благодійників і спонсорів, які допомагають Українській Православній Церкві здійснювати це важливе служіння.

Серед перших меценатів ми називаємо Президента України Леоніда Даниловича та мера нашої столиці Олександра Олександровича, чиєю волею і трудами відродились два величні собори — Успенський та Михайлівський. Уклін їм за те, що вони повернули в діадему України 2 найдорогоцінніші діаманти, які є живими символами нашої віри і надії. Святий золотоголовий Київ із його святинями — це Єрусалим України і цілого слов'янського світу.

Разом з тим. Українська Православна Церква усвідомлює всю відповідальність перед Богом і Народом за успішність свого служіння у вирішенні низки не тільки історичних проблем (як ось подолання розколу), а й новітніх, викликаних сучасним етапом розвитку українського суспільства в умовах глобалізації процесів європейського економічного і культурного розвитку. Вседозволеність, прозелітизм, навала новітніх східних і тоталітарних сект, соціальні хвороби, моральні вади особистості, не властиві українському народу від природи насилля і жорстокість, розвал родинного життя і сімейних цінностей, культивування інфантилізму, насаджування чужих низькопробних стандартів і ідеологій, розмивання духовних цінностей народу дешевими дискотечними психологіями — ось неповний перелік загроз, які наростають. Український народ має свої вічні фундаментальні цінності — Бог, Україна, народ, родина, праця, благо ближнього, мир і добробут. Воістину слова Різдвяної ангельської пісні — „Слава в вишніх Богу і на землі мир, в людях добра воля"! Церква стурбована тим, що нам нав'язують ідеали чужого способу життя і мислення. Ми ще раз констатуємо, що нам можуть подобатись чужі цінності, але нам ніяк не можуть подобатись чужі інтереси. Якщо нас закликають чужого навчитись, то ми не повинні дозволити цуратись свого! Долаючи у Христі національний компонент (в смислі націоналізму), ми повинні повторити, що народ стане справді єдиним, коли всі будуть братами, коли в буденному житті ми не будемо розрізняти ні елліна, ні іудея, ні обрізання, ні необрізання, але у всіх житиме Христос. При цьому згадаємо слова одного політика з еміграції, який саме там усвідомив, що „Україна — це спільне добро всіх її громадян", а ми додамо, що єдність нації грунтується на правах кожного відрізнятись один від одного, в тому числі і в конфесійному відношенні.

Дорогі браття і сестри! На завершення вважаємо доречним нагадати всім нам просту істину: Господь воплотився і жив серед людей заради нас і нашого ради спасіння, провістив нам свою незаперечну істину як засіб для досягнення цієї мети, відкупив нас своєю голгофською жертвою з полону гріха, дав нам право дітьми Божими бути і обіцяв нам бути з нами по всі дні до закінчення віку.

Тож, пам'ятаючи Його обітницю повторимо ще раз слова Божественної літургії „Христос посеред нас" і ми впевнені що і є, і буде. І з Його Божественною силою ми здатні подолати негаразди і ввійти в третє тисячоліття істинно чадами, які знають, що по вірі — і дар. Нехай нам всім допоможе Спаситель, Його Пречиста Мати, сонм всіх святих.

Христос рождається, славіте Його!

    
  
№ 6
січень 2001 року

Зміст номера:

ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ

Українське Православ'я на зламі тисячоліть

Преподобний Паїсій (Величковський) та Григорій Сковорода в культурному оточенні 18 століття

Зворотна перспектива Буття - академічність чи канонічність

Круглий стіл "Християнство і культура"

Основи церковної архітектури. Храм Соломона

Тлумачний молитвослов

"Слава Тебі, показавшему нам Світ!"

Благоустроение семейной жизни

Виховання у православній сім`ї

Путь к христианскому браку

Диякон Андрій Кураєв.
"Про віру і знання"

За житіями святих отців

Установчий З'їзд Спiлки православної молодi

Новини звідусіль

ВІРУЮ

 
 
 

Газета "Вiра i культура"
Заснована парафією Різдва Христового в Харківському р-ні м. Києва.
Реєстраційне свідоцтво Кі№460 видане Міністерством iнформації України 22 лютого 2000 року.

Головний редактор:
прот. Василій Біляк
Над випуском працювали:
Ірина Білецька,
Олексій Аксьом,
Тарас і Оксана Андрусевичі

Художники:
Олег та Наталя Степанови
Влас. кор.:
Ростислав Трьохбратський

Адреса “ВіК”:
03015 Київ,
вул. Івана Мазепи, 25.
Духовна Академія.
Ігумену Гавриїлу для "ВіК" (“Віра і культура”).
E-mail:
irina@beletsky.sita.kiev.ua

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
tarasiy@compclub.lviv.ua
 

Співпрацюйте з нами на сторінках наших видань "Православна газета", "Кирилиця", "Камо грядеши" "Віра і культура".

Дописувачів "ВіК" запрошуємо до співпраці в рубриці "2000". Надсилайте нам короткі повідомлення про ювілейні події з ваших єпархій.
 

Інтернет-версія газети `Світло Православ'я`


 
 

 

На початок сторінки

http://remontistrojka.com/news/2014-00 . Женский сайт http://vostok-ua.ru/
Hosted by uCoz