«верненн¤

У¬»Ѕ≤– ¬≤–» Ѕ”¬ « –≤«Ќ»’ —“ќ–≤Ќ ¬»–≤ЎјЋ№Ќ»ћ ‘ј “ќ–ќћ...Ф

Cлово ѕатр≥арха  онстантинопольського ≥ Ќового –има ¬арфоломе¤ I:

Ѕлагословенн≥ д≥ти ÷еркви, ’ристолюбивий народе ”крањни!

≤н≥ц≥атива громадських, пол≥тичних, рел≥г≥йних ≥ духовних пров≥дник≥в великого народу ”крањни щодо проведенн¤ оф≥ц≥йного св¤ткуванн¤ 1020-њ р≥чниц≥ твердого р≥шенн¤ великого кн¤з¤ ¬олодимира прийн¤ти ’ристи¤нську в≥ру в≥д ¬селенського ѕатр≥архату ¤к оф≥ц≥йну рел≥г≥ю дл¤ народу  ињвського держави ≥, в≥дпов≥дно, дл¤ вс≥х уд≥льних руських кн¤з≥вств Ї не т≥льки зобов'¤занн¤м перед побожним народом ”крањни, але й Ї важливим дл¤ його майбутнього в час швидких ≥ вир≥шальних зм≥н у св≥т≥.

÷¤ ≥н≥ц≥атива Ї зобов'¤занн¤м, оск≥льки вс≥ велик≥ нац≥њ повинн≥ ¤кнайревн≥ше обер≥гати свою ≥сторичну пам'¤ть, особливо щодо под≥й, ¤к≥ м≥цно сформували справжню духовну ≥дентичн≥сть њхньоњ нац≥ональноњ св≥домост≥ ≥ меншою чи б≥льшою м≥рою визначили њхн≥й значний внесок у сп≥льноту народ≥в. ¬она також Ї особливо важливою сьогодн≥, оск≥льки глибина ≥стор≥њ великого народу Ї невичерпним джерелом сили ≥ випром≥нюЇтьс¤ на ближн≥х ≥ далеких.

¬иб≥р в≥ри був з ус≥х бок≥в вир≥шальним фактором дл¤ ≥сторичноњ дол≥ вс≥х народ≥в св≥ту. « одного боку тому, що в≥н наповнював та оживл¤в њхн≥ специф≥чн≥ особливост≥ ≥нтелектуальноњ ≥дентичност≥, а з ≥ншого Ц тому що в≥н, б≥льшою чи меншою м≥рою, визначав суть њхньоњ нац≥ональноњ св≥домост≥. ÷е загальне ≥ незаперечне твердженн¤. ÷≥ св¤тков≥ под≥њ Ї ч≥тким вираженн¤м вд¤чност≥ побожного украњнського народу великому кн¤зев≥ ¬олодимиру за його особисту турботу ≥ мудре р≥шенн¤ щодо вибору рел≥г≥њ дл¤ свого народу, ¤к описано в л≥топис≥ кињвського монаха Ќестора (’≤ ст.).

ќчевидно, що р≥шенн¤ ¬еликого  ињвського кн¤з¤ вибрати дл¤ свого народу ’ристи¤нську в≥ру ≥ просити у ¬селенського ѕатр≥архату хрещенн¤ було зр≥лим плодом мудроњ оц≥нки та знанн¤ вс≥х насл≥дк≥в того р≥шенн¤, що включало не т≥льки його особист≥ в≥дчутт¤, але ≥ його баченн¤ щаст¤ дл¤ свого народу. “ак, в≥н обрав ’ристи¤нство, при тому ’ристи¤нство ¬≥зант≥йськоњ традиц≥њ, тому що, з одного боку,  ињвська –усь мала довгу оф≥ц≥йну ≥стор≥ю пол≥тичних, економ≥чних та духовних зв'¤зк≥в з  онстантинополем ще з часу правл≥нн¤ ¬селенського ѕатр≥арха ‘от≥¤, а з ≥ншого Ц тому що тим самим в≥н приЇднав св≥й народ до найб≥льш розвинутоњ цив≥л≥зац≥њ того часу.

” цьому сенс≥  ињвський кн¤зь через хрещенн¤ ки¤н м≥с≥онерами ¬селенського ѕатр≥архату не лише встановив нерозривн≥ духовн≥ зв'¤зки побожного украњнського народу з ÷ерквою-ћат≥р'ю Ц ц≥ зв'¤зки ще б≥льше зм≥цнились через в≥зант≥йську Ївангел≥зац≥ю ≥нших уд≥льних руських кн¤з≥вств Ц але й заклав нов≥ перспективи њхнього ставленн¤ до решти христи¤нського св≥ту тепер вже ¤к сп≥вучасника ¬≥зант≥йськоњ духовноњ спадщини ≥ православноњ традиц≥њ.  ињв став адм≥н≥стративним центром поширенн¤ ¬≥зант≥йськоњ культурноњ спадщини на вс≥ уд≥льн≥ руськ≥ кн¤з≥вства, а ¬еликий  ињвський кн¤зь був тим, хто активно п≥дтримував цей процес.

¬селенський ѕатр≥архат не шкодував сил ≥ жертв дл¤ цього багатов≥кового процесу Ївангел≥зац≥њ. Ќа карту було поставлено не лише поширенн¤, але й правильне застосуванн¤ ¬≥зант≥йськоњ духовноњ спадщини, що пронизувала вс≥ аспекти громадського, церковного та ≥нтелектуального житт¤ уд≥льних кн¤з≥вств та збагачувала осв¤ченою православною традиц≥Їю л≥тург≥йний характер нац≥ональноњ св≥домост≥ народу на основ≥ духовного вим≥ру хрещенн¤, через ¤ке вс≥ св≥тськ≥ ≥нституц≥њ вход¤ть у Їдн≥сть церковного т≥ла. Ќа основ≥ цього критер≥ю православна традиц≥¤ сформувала, з одного боку, особливий духовний зв'¤зок м≥ж ÷ерквою ≥ нац≥Їю, а з ≥ншого боку, Ц загальноприйн¤т≥ в≥дносини м≥ж ÷ерквою ≥ державою, оск≥льки, ¤к "розс≥¤нн¤" народ≥в у —тарому «апов≥т≥, так ≥ Ќовозав≥тне "збиранн¤" њх через хрещенн¤ визначило нац≥ональну св≥дом≥сть православних.

“ак, православна традиц≥¤ залишаЇтьс¤ в≥рною м≥с≥њ ÷еркви пропов≥дувати "вс≥м народам", не п≥дпор¤дковуючи њњ тим нац≥ональним прагненн¤м, котр≥ Ї чужими та суперечать характеров≥ ÷еркви. « ц≥Їњ причини вона п≥дпор¤дкувала духовн≥ в≥дносини м≥ж ÷ерквою та нац≥ональн≥стю до нац≥ональност≥ абсолютного ≥ канон≥чного критер≥ю територ≥альност≥ церковних юрисдикц≥й, а також усталеного пор¤дку домовленостей њњ в≥дношенн¤ до держави. ¬ цьому сенс≥ ¬еликий  онстантинопольський —обор (1872 р.) засудив будь-¤к≥ своЇв≥льн≥ етноф≥летичн≥ та нац≥онал≥стичн≥ тенденц≥њ в ÷еркв≥ ¤к еклез≥олог≥чну Їресь, оск≥льки вони заперечували б територ≥альний характер церковних юрисдикц≥й чи прийн¤ту владу держави щодо визначенн¤ в≥дносин м≥ж нею та ÷ерквою. Ќехтуванн¤ цими двома критер≥¤ми не лише суперечить православн≥й традиц≥њ, але й вносить небезпечну плутанину в саму л≥тург≥йну структуру ÷еркви.

“ому очевидним Ї те, що ѕравославна ÷ерква не може толерувати жодних порушень чи зм≥н цих в≥дносин до держави чи нац≥њ. „ерез те вона завжди заперечувала будь-¤ке загальноприйн¤те пристосуванн¤ до критер≥њв њњ власного закону, нав≥ть при тому, що вона, з душпастирських м≥ркувань, прийн¤ла принцип, за ¤ким "церковн≥ справи звичайно можуть зм≥нюватис¤ разом ≥з зм≥нами в пол≥тичному житт≥". ѕроте сучасна правнича культура державноњ ≥деолог≥њ поставила п≥д сумн≥в чи нав≥ть в≥дкинула законну роль ÷еркви у структур≥ чи функц≥¤х сучасноњ держави. ѕроте њй не вдалос¤ п≥дважити традиц≥йне духовне ставленн¤ ÷еркви до нац≥ональност≥, ¤ке залишилос¤ непорушним ≥ скр≥пило витривал≥сть зв'¤зку ÷еркви з сусп≥льством, нав≥ть у найб≥льш суворих сусп≥льних умовах.

ƒжерелом цього духовного зв'¤зку ÷еркви з т≥лом в≥руючих (corpus fidelium) Ї хрещенн¤, в ¤кому в≥дбуваЇтьс¤ духовне в≥дродженн¤ людини ≥ церковне т≥ло формуЇтьс¤ в межах т≥ла нац≥њ чи громади. “ому ÷ерква ч≥тко усв≥домлюЇ, що т≥ло њњ член≥в складаЇ громаду в≥рних так само, ¤к держава ч≥тко усв≥домлюЇ, що вона складаЇ сп≥льноту громад¤н. ѕроте в розбудов≥ ≥ функц≥онуванн≥ цих двох сп≥льнот Ї конкретна в≥дм≥нн≥сть, адже держава народжуЇтьс¤ з њњ громад¤н, а ÷ерква народжуЇ своњх член≥в у новому духовному сенс≥, ¤ке Ї ≥ншим, але не в≥дм≥н¤Ї правових стосунк≥в м≥ж громад¤нами. ћатеринське ставленн¤ ÷еркви до своњх член≥в, ставленн¤, ¤ке пост≥йно п≥дживлюЇтьс¤ —в¤тими “айнами, по¤снюЇ ≥сторичну витривал≥сть цього ставленн¤ до нац≥ональност≥, але не допускаЇ жодних сумн≥в≥в щодо усталеноњ рол≥ держави визначати законний пор¤док сп≥впрац≥ м≥ж ÷ерквою ≥ державою дл¤ корист≥ ¤к в≥рних, так ≥ громад¤н, особливо, у випадку незагоЇних церковних розд≥лень.

ѕравославна ÷ерква Ї впор¤дкованою сп≥льнотою автокефальних чи автономних ÷ерков, ¤ка в той же час ч≥тко усв≥домлюЇ себе автентичною спадкоЇмницею ™диноњ, —в¤тоњ, ¬селенськоњ ≥ јпостольськоњ ÷еркви. ¬она виконуЇ свою духовну м≥с≥ю через скликанн¤ ¬селенських чи ѕом≥сних —обор≥в зг≥дно з канон≥чною традиц≥Їю дл¤ збереженн¤ ≥ п≥дтвердженн¤ сопричаст¤ ѕом≥сних ÷ерков м≥ж собою та ≥з ¬селенським ѕатр≥архатом. –≥шенн¤ми ¬селенських —обор≥в (канон 3 ƒругого, канони 9, 17 ≥ 28 „етвертого та канон 36 ѕ¤того, Ўостого ¬селенських —обор≥в) ≥ з огл¤ду на багатов≥кову церковну практику ¬селенському ѕатр≥архатов≥, ¤к ѕершому ѕрестолу у ѕравославн≥й ÷еркв≥, було надано вин¤ткову в≥дпов≥дальн≥сть ≥ обов'¤зкову м≥с≥ю дбати про охорону в≥ри в такому вигл¤д≥, ¤к вона нам була передана, ≥ дотриманн¤ канон≥чного пор¤дку (taxis). “аким чином, ¬селенський ѕатр≥архат вже с≥мнадц¤ть стол≥ть з належною розсудлив≥стю служить серед ѕом≥сних ѕравославних ÷ерков, завжди в межах канон≥чноњ традиц≥њ ≥ завжди використовуючи синодальну систему, та в той же час в≥н прийн¤в на себе вин¤ткову м≥с≥ю поширенн¤ ѕравославноњ в≥ри на вс≥ народи —х≥дноњ ≥ ÷ентральноњ ™вропи.

“ож важливо, що ¬селенський ѕатр≥арх, хоч ≥ мав можлив≥сть, н≥коли не претендував на розширенн¤ своњх канон≥чних повноважень, адже в≥н н≥коли не намагавс¤ в≥д≥брати т≥ вин¤тков≥ повноваженн¤ в≥д синодальноњ системи, хоч, знов-таки, мав таку можлив≥сть. ќск≥льки гарант дотриманн¤ канон≥чност≥ сам не м≥г порушити канон≥чного пор¤дку без шкоди дл¤ Їдност≥ ÷еркви. Ќавпаки, ¬селенський ѕрестол понад тис¤чол≥тт¤ розгл¤дав ¤к в≥дносн≥ нав≥ть канон≥чн≥ кордони його власноњ церковноњ юрисдикц≥њ заради наданн¤ необх≥дноњ п≥дтримки дл¤ виживанн¤ проблемних патр≥арших престол≥в јлександр≥њ, јнт≥ох≥њ ≥ ™русалима, а також автокефальних арх≥Їпарх≥й  ипру, ќхриди, ѕечу ≥ “ирново.

 ращим прикладом служби ¬селенського ѕатр≥архату в ѕравославн≥й ÷еркв≥ на шкоду його власних прав на розвиток стосунк≥в ≥з значною серед доч≥рн≥х ÷ерков Ц ”крањнською ÷ерквою, ¤ка с≥м стол≥ть належала до канон≥чноњ юрисдикц≥њ ¬селенського ѕатр≥архату, тобто в≥д часу хрещенн¤ ¬еликим  ињвським кн¤зем (988 р.) аж до њњ анекс≥њ до –ос≥йськоњ держави за ѕетра ≤ (1687). ≤ справд≥, ÷ерква-ћати, за в≥домих неспри¤тливих обставинах, обмежила себе задл¤ того, аби з готовн≥стю надати ”крањнськ≥й ÷еркв≥ вс≥л¤ку церковну, духовну ≥ матер≥альну п≥дтримку, ор≥Їнтуючись не т≥льки на повн≥ше застосуванн¤ духовноњ спадщини ¬≥зант≥њ, але й на оборону њњ православноњ ≥дентичност≥ в≥д важкого пол≥тичного тиску поширювач≥в неправославного вченн¤, особливо в дуже важк≥ дл¤ побожного украњнського народу часи.

“аким чином, п≥сл¤ анексуванн¤ ”крањни –ос≥Їю ≥ п≥д тиском ѕетра ≤, ¬селенський ѕатр≥арх ƒ≥он≥с≥й IV розсудив, що за тогочасних обставин стало необх≥дним церковне п≥дпор¤дкуванн¤ ”крањнськоњ ÷еркви ћосковському ѕатр≥архатов≥ (1687 р.), щоб не примножувати б≥д побожного украњнського народу ≥ щоб в≥н був п≥д православним пол≥тичним проводом Ц хоча украњнська ≥Їрарх≥¤ сильно ≥ одностайно противилас¤ цьому р≥шенню, р≥шенню, що дор≥внювало нанесенню ¤вноњ шкоди канон≥чним правам ÷еркви-ћатер≥. ¬ тому ж дус≥, ÷ерква-ћати погоджувалас¤ з вимогою ур¤д≥в новостворених держав православного населенн¤ на Ѕалканському п≥востров≥ щодо автокефал≥њ ÷ерков, ¤к≥ виходили з њњ канон≥чноњ юрисдикц≥њ, а саме √рецькоњ (1850), —ербськоњ (1831), Ѕолгарськоњ (1945) та јлбанськоњ (1937), заради њхньоњ нац≥ональноњ ц≥л≥сност≥, хоча так≥ автокефал≥њ спричинили р≥зке звуженн¤ церковноњ юрисдикц≥њ  онстантинопольського ѕатр≥архату.

“ому ¬селенський ѕатр≥архат, ¤к гарант Їдност≥ ѕравославних ÷ерков у в≥р≥ ≥ канон≥чному пор¤дку, завжди виконував своњ зобов'¤занн¤, налаштовуючи своњ духовн≥ антени на потреби православних ≥ на особлив≥ обставини кожного пер≥оду, але завжди в усталених межах православноњ традиц≥њ. як ÷ерква-ћати вс≥х православних, ¬селенський ѕатр≥архат н≥коли не ототожнював —ебе з ¤коюсь певною православною нац≥Їю, а з готовн≥стю п≥дтримував ≥сторичн≥ дол≥ вс≥х православних нац≥й, нав≥ть на за рахунок своЇњ власноњ юрисдикц≥йноњ чи ≥ншоњ вигоди, завжди сп≥впрацюючи на р≥вних умовах з громад¤нським ≥ пол≥тичним проводом цих нац≥й, насл≥дуючи ¤скравий приклад нашого √оспода, јпостол≥в ≥ великих ќтц≥в ÷еркви.

” цьому сенс≥ ми щиро прийн¤ли почесне запрошенн¤ ѕрезидента ”крањни ¬≥ктора ёщенка вз¤ти участь у св¤ткових торжествах з нагоди 1020-њ р≥чниц≥ ’рещенн¤ украњнськоњ нац≥њ ÷ерквою-ћат≥р'ю, оск≥льки, з одного боку, в ц≥й багатогранн≥й под≥њ св¤ткуЇтьс¤ внесок ¬селенського ѕатр≥архату у христи¤н≥зац≥ю Ївропейц≥в, а з ≥ншого Ц ц¤ под≥¤ п≥дкреслюЇ нов≥ Ївропейськ≥ перспективи украњнськоњ нац≥њ в час великих ≥ швидких зм≥н у св≥т≥. ÷ерква-ћати рад≥Ї разом з побожним украњнським народом, тому що це хрещенн¤ залишаЇтьс¤ невисихаючим джерелом сили, ¤ка не лише п≥дтримуЇ його внутр≥шню, духовну Їдн≥сть, але й застосовуЇ його повною м≥рою у важлив≥й сфер≥ м≥жнародних в≥дносин.

“ому громад¤нський, пол≥тичний, церковний ≥ в ц≥лому ≥нтелектуальний пров≥д украњнського народу маЇ сп≥льний обов'¤зок використати ¤кнайширше в допустимих межах даний Ѕогом дар хрещенн¤ не лише дл¤ нев≥дкладного виправленн¤ р≥зноњ плутанини ≥ травм ≥сторичного минулого, але й дл¤ в≥дновленн¤ об'Їднуючоњ рол≥, ¤ку в≥д≥гравала ѕравославна ÷ерква у св≥домост≥ ’ристолюбноњ украњнськоњ нац≥њ. ѕродовженн¤ ц≥Їњ плутанини в етноф≥летичних чи пол≥тичних ц≥л¤х, нев≥дпов≥дних духовному характеру ÷еркви забрало б об'Їднуючу силу хрещенн¤ ≥ ще б≥льше загострило б ≥снуючий небезпечний под≥л церковного т≥ла, под≥л, що руйнуЇ не лише духовну, але й громад¤нську Їдн≥сть украњнського народу ≥ несе в соб≥ очевидн≥ проблемн≥ насл≥дки дл¤ майбутнього ”крањни.

÷ерква-ћати маЇ не т≥льки право, а й обов'¤зок п≥дтримувати в межах усталеноњ православноњ традиц≥њ будь-¤ку конструктивну ≥ перспективну пропозиц≥ю, ¤ка б ¤кнайшвидше л≥кв≥довувала небезпечн≥ под≥ли в церковному т≥л≥, "щоб зло не стало б≥льшим" дл¤ —в¤тоњ ÷еркви в ”крањн≥ ≥ ÷еркви взагал≥. –≥зноман≥тн≥ пол≥тичн≥ ≥ церковн≥ труднощ≥, викликан≥ ≥снуючою плутаниною, Ї очевидними ≥ в≥дом≥ з довгого ≥сторичного минулого, але вс≥м також в≥домо, що п≥клуванн¤ про оборону ≥ в≥дновленн¤ церковноњ Їдност≥ Ї нашим сп≥льним обов'¤зком, що переважуЇ будь-¤к≥ пол≥тичн≥ чи церковн≥ ц≥л≥ у в≥дпов≥дност≥ до повчанн¤ божественного «асновника ÷еркви: "ўоб ус≥ були Їдине" (≤н, 17,21).