З молитвою до воцерковлення

“УКРАЇНСЬКЕ ПРАВОСЛАВ`Я НА МЕЖI ЕПОХ:
ВИКЛИКИ СУЧАСНОСТІ, ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ”

ДОПОВІДЬ БЛАЖЕННІШОГО ВОЛОДИМИРА, МИТРОПОЛИТА КИЇВСЬКОГО І ВСІЄЇ УКРАЇНИ

Українська Православна Церква на нинішньому етапі розвитку демонструє незмінно високу динаміку росту, постійно розвиваючись і кількісно, і якісно. Сьогодні наша Церква складається з сорока трьох єпархій, які управляються п'ятдесятьма чотирма архієреями (з них сорок три правлячих та одинадцять вікарних), і налічує майже десять тисяч дев'ятсот реальних громад. У Церкві несе послух вісім тисяч дев'ятсот шістдесят два священнослужителі (з них вісім тисяч п'ятсот сімнадцять священиків і чотириста сорок п'ять дияконів), діє двадцять навчальних закладів (одна академія, сім семінарій і дванадцять училищ), три тисячі вісімсот п'ятдесят недільних шкіл. Чотири тисячі шістсот п'ятдесят осіб подвизаються у ста сімдесяти п'ятьох монастирях, з яких вісімдесят п'ять чоловічих і дев'яносто жіночих.

Стрімке зростання парафій зумовило збільшення їх кількості до чотирьохсот-п'ятисот і більше у багатьох єпархіях, що практично унеможливило ефективне управління такими єпархіями одним архієреєм. Тому Священний Синод нашої Церкви ухвалив рішення про поділ багатьох церковно-адміністративних округів, внаслідок чого єпископи отримали можливість тісніше спілкуватися зі своєю паствою, а церковне життя – розвиватися більш динамічно. Якісно почала змінюватися система нашої духовної освіти. Останнім часом активізувалася реформа духовних шкіл, покращився рівень богословських знань, які надають ці навчальні заклади.

Значно розширилася присутність нашої Церкви в інформаційному просторі. УПЦ та окремі її структурні підрозділи є засновниками сімдесяти двох друкованих видань (п'ятдесят шість газет і шістнадцять журналів). Церква активно представлена у віртуальному просторі, де функціонують шістдесят сім Інтернет-видань, зокрема й повноцінні релігійно-інформаційні портали. Під патронатом Української Православної Церкви діє православний медіа-холдинг "Глас", фахівці якого зуміли створити професійний православний телеканал. Активізуються зв'язки Церкви з різними світськими інформаційними ресурсами, завдяки чому розширюється доступ до світської аудиторії.

Значною мірою саме завдяки цьому Церква в Україні користується суттєвою довірою суспільства. Так, згідно з даними опитування, проведеного торік, серед інших суспільних інституцій Православна Церква в Україні лідирує за рівнем довіри, одержавши найвищий ступінь громадської підтримки – п'ятдесят вісім відсотків.

Звершуючи спасительне служіння в сучасному суспільстві, Українська Православна Церква зобов'язана враховувати соціокультурні особливості нашої країни. На думку американського вченого Семюеля Гантінгтона, "Україна – це розколота держава з двома різними культурами". Можливо, це твердження є надто категоричним, проте воно значною мірою відображає сучасні реалії. Сьогодні ми змушені говорити про два полюси української культури, дві різні цивілізаційні орбіти – "східну" та "західну".

Східноукраїнський світ, зосереджений переважно на лівобережжі Дніпра, сформувався в результаті творчої взаємодії української та російської культур. Західноукраїнська соціокультурна спільнота, розташована головним чином на правобережжі Дніпра, навпаки, склалася в результаті взаємодії з польською, австрійською, румунською, литовською та іншими європейськими культурами. Саме тому для Правобережної України характерною є ціннісна орієнтація на Захід. Ці дві спільноти – український Схід і Захід – є різними, але нероздільними. Їх багато що об'єднує. Це і мова, й історія, і культура, але, мабуть, найголовніше – християнство, що має єдине джерело – Хрещення святого князя Володимира.

Місія України аж ніяк не вичерпується функцією буферної зони між Сходом і Заходом. Україна – це самодостатній соціокультурний простір, перед яким стоїть завдання віднайдення власної внутрішньої цілісності через синтез спадщини Сходу та Заходу. У XVII столітті, у часи святителя Петра (Могили), перед українським народом та українською Церквою вже поставало глобальне завдання культурної реформи на основі синтезу західноєвропейської та східнослов'янської культур. Сьогодні Церква також покликана ініціювати народження соціокультурного простору, в якому антагонізм західних і східних елементів культури буде творчо переплавлений у синтетичну єдність на засадах православної традиції.

Українська Православна Церква – це єдина церковна структура та одна з кількох суспільних інституцій в Україні, що має сильні позиції як на лівому, так і на правому берегах Дніпра. Виходячи з цього, саме вона може і повинна стати тим центром, навколо якого об'єднаються "східна" та "західна" ментальні спільноти. Захід і Схід, прихильники європейського вибору та слов'янської інтеграції, всі громадяни України, незалежно від політичних переконань і цивілізаційних орієнтирів, є для нашої Церкви однаково дорогими чадами, що однаково потребують любові, розуміння та духовного окормлення. Тому Українська Православна Церква робить все можливе, щоб відсторонитися від політичного та ідеологічного контексту.

Зараз ми спостерігаємо нову загрозу фрагментації Православ'я в Україні за лініями водорозділу цивілізаційно-культурних спільнот усередині нашої країни. До цього явища причетні окремі політичні сили як всередині, так і за межами України. Таким чином Церква в Україні може бути розділена на кілька православних юрисдикцій. Церковного миру це Україні не принесе і від розколів її не врятує. Навпаки така політика є згубною для єдності Церкви в Україні; вона неминуче породжуватиме нові поділи та протистояння які до того ж можуть негативно вплинути на загальноправославну єдність.

Існує ще низка загроз, на які має зважати наша Церква. Вони пов'язані з тенденціями розвитку сучасного українського суспільства. Серед них слід виокремити націоналізм, секуляризацію, консюмеризм.

Що стосується націоналізму, то популярність цієї ідеології сягла апогею в Україні у 90-ті роки минулого століття й зумовлена процесами національного відродження і здобуття державності. Одним із головних об'єктів критики адептами цієї ідеології був канонічний і молитовний зв'язок Української Православної Церкви з Московським Патріархатом. "Ваша Церква є чужою українському духу. Ви – противники української незалежності. Доти, поки Московський Патріархат представлений в Україні, її незалежність є ефемерною", – які тільки звинувачення не лунали на нашу адресу, якими засобами не гребували націоналістично орієнтовані політики, аби максимально ускладнити життя і служіння Українській Православній Церкві ! Ми жили в умовах інформаційної блокади, нашу Церкву намагалися оголосити "антиукраїнською", у нас незаконно відбирали храми та майно.

Увесь цей час ми мужньо протистояли нападкам і утискам. Незважаючи на це, спротив ідеології націоналізму не позначився негативно на нашій готовності брати участь у процесах національного та державного відродження України. Зберігаючи духовний зв'язок із Руською Православною Церквою, ми стали справжньою Церквою українського народу, яка з належною повагою ставиться до національної історії та традицій нашої країни, тієї країни, у якій ми живемо та здійснюємо своє служіння, органічною частиною якої ми є. Смиренно переживаючи незаслужені закиди щодо зради національних інтересів, ми не словом, а ділом довели українському суспільству, що наша Церква – плоть від плоті українського народу, наша батьківщина – Україна, що ми цінуємо українську історію та традиції і є невід'ємною частиною сучасного українського суспільства.

Якщо проблемою націоналізму українське суспільство в цілому вже перехворіло, то консюмеризм і секуляризація – це явища, гріховна привабливість яких дотепер зваблює людей. Прагнучи звільнити людину від уявного "диктату релігії", секуляризм розриває живий зв'язок особистості з Богом і Церквою. Як наслідок, Церква перетворюється на конфесіональну групу, віра – на систему поглядів релятивістського характеру, молитовний досвід – на приватні психологічні переживання індивіда. Як пише французький дослідник Жан-Поль Віллєм, стан релігій у сучасному світі може бути описаний як фразою "вірити, але не належати", так і фразою "належати, але не вірити". Сучасна свідомість усе більше тяжіє до якоїсь ефемерної віри, позбавленої ознак церковності. З іншого боку, формальна приналежність до тієї або іншої християнської конфесії не обов'язково означає наявність в індивіда живої християнської віри.

Людина, що втратила зв'язок із Церквою, неминуче перетворюється на зосередженого на споживанні егоїста. Секуляризоване суспільство пропагує ідеологію споживання. Полишивши сакральний простір Церкви, людина намагається за допомогою речі, товару вибудувати свої відносини з іншими індивідами. Товар стає фетишем, від нього чекають дива – залучення до нового способу життя. Так церковний світогляд підмінюється язичницьким: товар наділяється сакральними властивостями, річ обожнюється, а людина, від початку покликана панувати над світом речей, перетворюється на їх раба. Як пише один із дослідників феномену консюмеризму професор Стернс, це явище "тріумфує абсолютно у всіх державах, незалежно від їх історичних, культурних і релігійних традицій, а також соціально-політичного устрою". У нашій країні консюмеризм – це нове явище, але показовим є те, що за останні кілька років ця ідеологія все більше впливає на суспільство, насамперед – на молодь.

Яким чином Церква може допомогти суспільству у процесі протистояння новим спокусам? Залучаючи людину до благодаті спасіння, Церква вказує їй тринітарний спосіб буття, для якого егоїзм чужий. Завдяки цьому спокуси втрачають силу впливу на людину, викриваються примарність та ілюзорність тієї мети, до якої людину штовхає гріх. Церква не може і не повинна обмежувати свободу особи, нав'язуючи їй ті або інші рішення. Але ми можемо і повинні повернути людині гостроту зору, вказавши їй на ті небезпеки, які притаманні руйнівній ідеології споживання.

На тлі цих викликів, які сьогодні є найбільш серйозною загрозою для Церкви і, в кінцевому підсумку, для суспільства, особливо актуальним є питання зцілення церковних розколів в Україні. Вже майже двадцять років вони розділяють наше суспільство, оскільки слугують джерелом перманентних конфліктів. Церковні розколи надзвичайно послабляють Церкву, перешкоджаючи її суспільній місії. На тлі розколів серед православних процвітають харизматичні рухи в Україні, люди відвертаються від Церкви і йдуть у секти. Більше того, з кожним роком стіна, що розділяє православних, стає вище й потужніше, отже незабаром суспільство сприйматиме наявність в Україні кількох православних церков як норму. Ми також не можемо забувати про наших братів і сестер, що залишаються по той бік цієї стіни. Якщо до юрисдикції Української Православної Церкви сьогодні належить близько одинадцяти тисяч парафій, то загальне число парафій, що перебувають поза спілкуванням із Всесвітнім Православ'ям, становить близько чотирьох тисяч. Ці цифри означають, що мільйони православних в Україні перебувають поза лоном Церкви. Вони позбавлені благодаті Таїнств, їх вічне спасіння під загрозою. Тому наша пастирська відповідальність вимагає вжиття рішучих кроків, спрямованих на ліквідацію розколу.

Виникнення розколу, як відомо, зумовлене низкою факторів, серед яких політизація церковного життя, проникнення в життя Церкви націоналістичної ідеології етнофілетизму, гординя та нерозкаяність очільників розколу. Ще однією істотною передумовою розколу є розділення українського суспільства на Схід і Захід. Так, соціальною базою розколу є західноукраїнський регіон, якому, як зазначалося вище, властива культурна та цивілізаційна орієнтація на Захід. Саме там народився автокефальний рух і саме там нині розташовано до сімдесяти відсотків усіх автокефальних структур.

Для подолання розколу необхідно враховувати всі вказані причини та передумови. Тому Українська Православна Церква прагне максимально дистанціюватися від будь-яких політичних та ідеологічних платформ, оскільки в українських реаліях вони не поєднують, а розділяють людей. Ми також не беремо на себе відповідальності визначати цивілізаційний вибір України. У грудні минулого року Українська Православна Церква провела Собор єпископів, на якому порушувалося питання про політизацію церковного життя та пов'язані з цим негативні наслідки. Керуючись пастирськими мотивами, Собор засудив так зване "політичне православ'я", вказавши екстремістськи налаштованим силам усередині нашої Церкви на те, що їхня діяльність шкодить церковним інтересам, у тому числі зусиллям, спрямованим на подолання церковного розколу. Тепер ми очікуємо, що аналогічний крок буде зроблено представниками самопроголошеного "Київського Патріархату", в ідеологічній платформі якого лежить "політичне православ'я".

Як засвідчив діалог Української Православної Церкви з так званою Українською автокефальною православною церквою, співпраця у процесі подолання розколу є конструктивною та плідною, коли наші партнери демонструють щирість у намірах і готовність приймати аргументи іншої сторони. УАПЦ сьогодні істотно переглянула більшість позицій, які раніше викликали подив і непорозуміння у духовенства та вірних нашої Церкви. Зокрема, вона публічно засудила етнофілетизм і відмовилася від нього як від методу церковного будівництва. Вона зробила важливу заяву про те, що вважає пріоритетним подолання розколу на основі канонічного Передання Церкви. Керівництво УАПЦ внесло необхідні еклезіологічні уточнення у тлумачення таких понять, як "автокефалія", "національна церква", "націоналізм", навколо яких в Україні сьогодні точиться дискусія.

Представники розкольницьких груп УПЦ "КП" та УАПЦ звернулися до нашої Церкви зі спеціальними поданнями, в яких було викладено їхнє бачення церковної кризи в Україні та шляхів її подолання. Як показав аналіз цих документів, і в УАПЦ, і в УПЦ "КП" питання про подолання розколу пов'язується з отриманням Українською Православною Церквою нового канонічного статусу. Аналогічну позицію обстоює українська держава в особі сьогоднішнього її керівництва.

Справді, з великим ступенем імовірності можна припустити, що вдосконалення канонічного статусу Української Православної Церкви сприятиме приєднанню до неї розкольницьких груп. Однак воно не вирішує проблеми єдності Церкви в Україні через те, що значна кількість представників єпископату, духовенства та мирян у нашій Церкві не готові відмовитися сьогодні від канонічного зв'язку з Руською Православною Церквою. Беручи участь у дискусіях навколо поняття автокефалії та майбутнього Православної Церкви в Україні, ми спостерігаємо дві суперечливі позиції. З одного боку, дехто стверджує, що автокефалія є руйнівною для церковної єдності. Однак такий погляд, за умови доведення його до логічного завершення, означає, що між Помісними Православними Церквами, які мають автокефальний статус, не існує церковної єдності, а це докорінно суперечить Православному вченню про Церкву. З іншого боку, існує думка, що автокефалія – це єдиний і безальтернативний спосіб вирішення української церковної проблеми. Ця позиція – не менш нерозважлива. Автокефалія не може бути знаряддям для досягнення консолідації Церкви – вона може бути лише результатом наявного загальноцерковного консенсусу. До того ж, як свідчить історичний досвід, похаплива автокефалія може спричинити подальші розділення усередині Церкви.

Зважаючи на вказані причини, Українська Православна Церква сьогодні воліє розглядати проблему подолання наявного церковного поділу в пастирському ключі, уникаючи питань, навколо яких на разі існує безліч спекуляцій. Це означає, що ми готові обговорювати проблеми, пов'язані з подоланням розколу, але не готові дискутувати про зміну статусу Української Православної Церкви, оскільки вважаємо це передчасним шкідливим для сучасного церковного життя.

Саме такі позиції ми обстоюємо в нашому діалозі з державою. Зупиняючись на цьому діалозі більш докладно, хотів би відзначити позитивні сторони у ставленні нинішнього керівництва України до Церкви. Ми раді, що для наших політиків не є чужими питання духовного відродження українського суспільства, що вони піклуються про консолідацію суспільства та саме в Церкві бачить помічника для вирішення цього завдання. Це особливо приємно констатувати на тлі секуляризаційних процесів у світі, коли можновладці дистанціюються від Церкви та ігнорують духовну складову розвитку суспільства. Нас тішить, що українська державна влада переймається проблемою церковного розколу та вважає його подолання одним зі своїх пріоритетних завдань.

Разом із тим, активна участь держави у вирішенні церковних проблем інколи має й негативні сторони. Наміри її можуть бути добрими, а от способи їх реалізації можуть спричинити ще тяжчі наслідки, коли замість старих розколів з'являться нові. Загроза саме такого розвитку ситуації виникає тоді, коли представники державної влади ігнорують позицію найбільшої в Україні Церкви, вдаючись до тих чи інших засобів, спрямованих на подолання розколу, без її відома, не порадившись із її Предстоятелем. У таких випадках ми вважаємо дії нашої влади неправомочними та такими, що виходять за межі, передбачені Конституцією України у сфері церковно-державних відносин. Найчастіше це стосується регіональних чиновників, які ревно, але нерозумно втілюють на місцях те, про що, не завжди чітко артикульовано, говориться в епіцентрі державної влади. Водночас ми очікуємо від нашої держави більш конструктивного співробітництва у вирішенні таких нагальних проблем, як викладання християнської етики в школах, здійснення пастирського служіння в армії та в'язницях. Ми також сподіваємося, що будуть задоволені наші законні вимоги надати Церкві статус юридичної особи та повернути відібране в неї майно в рамках реституції власності.

Отже, однією з найбільш болючих проблем Православ'я в Україні є розкол. Оскільки темою нинішнього Архієрейського Собору обрано єдність Церкви, я зосередився саме на питанні відновлення церковної єдності в Україні. Сподіваюся, що Повнота Руської Православної Церкви, представлена тут її єпископатом, належним чином оцінить вагу та актуальність цієї проблеми, що також буде виражено в соборних ухвалах.

*    *    *

1. С. Хантингтон, Столкновение цивилизаций. М.: ООО "Издательство АСТ", 2003. С.255.
2. Жан-Поль Вiллєн. Європа та релiгiї. Ставки ХХІ столiття. К., 2006. С.53.
3. Peter N. Stearns. Consumerism in World History: The Global Transformation of Desire (Themes in World History). London and New York: Routledge, 2001.
4. Украинская Православная Церковь. Деятельность синодальных отделов, комиссий и учреждений. 2007 г. С. 32-42.