Архітектура сакральна

ХРАМ ВОСКРЕСIННЯ ХРИСТОВОГО У ФОРОСI

Назва курортного селища Форос на Південному березі Криму походить від грецького слова “данина”, “мито”. Останнім часом багато людей приїздить у Форос, щоб помилуватися храмом Воскресіння Христового й помолиться в ньому. Важко було б вибрати більш вдале місце для цієї церкви: Червона гора, що відокремила від основного масиву гір, оточена густим зеленим лісом, унизу в'ється сірою стрічкою дорога, а далі – безкрайній простір моря.

Після відкриття в 1848 році дороги, що зв'язує Ялту й Севастополь, прибережні ділянки стали швидко розкуповувати заможні люди. У західній частині нинішнього Фороса вже в 20-х роках ХIХ століття розташовувався маєток Тесселі, що було подаровано генералові Раєвському, героєві Вітчизняної війни 1812 року. Саме він заклав Фороський парк, пам'ятник садово-паркової архітектури. Пізніше маєток купив відомий торговець чаєм, московський купець першої гільдії Олександр Григорович Кузнєцов (1855-1895). Він побудував особняк у стилі російського класицизму, що став не просто будинком, а храмом мистецтв і творчості. Тут часто бували письменники, художники, музиканти: під дахом цього будинку працювали над своїми творами Максим Горький і Антон Чехов, у просторому залі звучав голос Шаляпіна, грав Рахманінов. До наших днів збереглися елементи інтер'єру будинку Кузнєцова: каміни, паркет італійської роботи, стародавній музичний інструмент і справжня коштовність – 16 настінних панно, написаних художником Юлієм Конюшиною. Коштом Олександра Григоровича Кузнєцова було зведено й Фороську церкву.

Безліч легенд пов'язано з появою церкви на Червоній горі. Одна з них оповідає про те, що юна дочка купця (за іншою версією його кохана) каталася в горах. Раптом коні злякались чогось і понесли екіпаж прямо в прірву. Але на самому краю обриву зупинилися, начебто перед невидимою перешкодою. На честь чудесного порятунку й була побудована церква.

В архівних документах зафіксовано іншу версію появи храму, але і вона пов'язана із чудом. 17 жовтня 1888 року на станції Борки на Харківській залізниці царський потяг потрапив в аварію. Царська родина, що поверталася з Ялти до Санкт-Петербурга, залишилася непошкоджена. На згадку чудесного порятунку імператора Олександра III і було зведено храм Воскресіння Христового.

Проект храму розробив російський архітектор академік Н.М. Чагин в 1888 році. Церква збудували в російському стилі у два яруси, з боків і в центрі – дев'ять куполів різної величини. При будівництві храму застосовувалася особлива техніка кладки плоскої цегли – плінфи, стіни облицьовані білими інкерманським каменем. Прикрашає храм візерунковий ґанок зі спрямованою вгору дзвіницею з позолоченими хрестами. Колони з різними капітелями, панелі й підвіконня були виконані з караррського мармуру. Підлога прикрашала мозаїка роботи знаменитого італійського майстра Антоніо Сальвіаті.

У внутрішнім оформленні церкви привертав увагу різьблений дубовий іконостас із позолоченими Царськими вратами. Ікони для храму писали відомі російські живописці: А. Корзухін, академік Е. Цвіркунів, ікона “Різдва Христового” належить пензлю К. Маковського. Стіни храму розписано візантійським орнаментом.

1892 року церкву освятив єпископ Таврійський Мартиніан на честь Воскресіння Христового. На службі був присутній обер-прокурор Святішого Синоду К.П. Побєдоносцев. А через шість років у десяту річницю чудесного врятування царя Олександра III від смерті церкву відвідав Государ Імператор Микола II з Государинею Олександрою Федорівною.

У власність церкви А.Г. Кузнєцов передав 2,5 десятин землі, на якій побудували будинок для настоятеля.

Зображення храму друкувалися на банках із чаєм, які випускалися фірмою Кузнєцова й продавалися не тільки в Росії, але й за кордоном. Згодом Фороська церква перетворилася на символ Південного берега Криму.

Але насамперед церква стала центром духовності. У цьому чимала заслуга першого настоятеля отця Павла Ундольського. Він провадив велику просвітницьку роботу серед населення. Його стараннями при храмі було відкрито церковно-парафіяльну школу, а в сусідньому селі Мухалатці – школу грамотності. Для людей знедолених у Байдарках було створено притулок, при якому діяла бібліотека. Книгозбірню заснував Ялтинський комітет піклування про народну тверезість і втримувалася за рахунок засобів цього комітету.

Священика Павла Ундольського часто відвідував його друг – А.П. Чехов. До речі, класик російської літератури допомагав у будівництві церковно-парафіяльної школи в Мухалатці.

Географічно Фороська церква стоїть віддалік, тому після революції ще деякий час у ній правили службу. Але в 1924 році священика Павла Ундольського репресували і вислали до Сибіру. Над храмом скоїли наругу: зірвали хрести, зняли дзвона із дзвіниці. За рішенням комісії вилучили церковні цінності. Зникли ікони роботи відомих майстрів. У приміщенні Фороської церкви влаштували склад. Ішли роки. У селищах Форос, Меласс, Мухалатка розгорнулося будівництво санаторіїв і пансіонатів для високопоставлених осіб. У церковному приміщенні, незважаючи на те, що офіційно церква була філією краєзнавчого музею, відкрили ресторан із блюдами татарської національної кухні.

В 1927 році в Криму відбувся сильний землетрус, у результаті якого було пошкоджено багато будинків і палаци, у тому числі й знамените Гніздо Ластівки. Лише Фороська церква, що стоїть майже на краю скелі, і будинок Кузнєцова не постраждали.

Під час Великої Вітчизняної війни Фороська церква виявилася в центрі жорстоких боїв. Гітлерівці рвалися до Севастополя, але на перевалі Байдарські ворота їх затримав загін командира прикордонної застави А.С. Терлецького. Фороська церква стала для бійців спостережним пунктом і оборонною спорудою. Всі бійці загинули, захищаючи рубежі. Мученицьку смерть прийняв і командир загону: вороги розіпнули його на дереві.

Під час окупації люди приходили в зруйновану церкву молитися про перемогу.

У післявоєнні роки в будинку храму знову відкрили ресторан.

У 60-х рр. було побудовано нове, більше зручне шосе, що з'єднує Ялту й Севастополь. Фороську церкву стали менше відвідувати туристи, храм поступово старів, а згодом його закритий, заливши наодинці з процесом руйнування. Правда, приходити туристи і на пам'ять про свої відвідини, відбивали шматочки мармуру від підвіконь, панелей, колон, залишали автографи на стінах храму. Від вогнищ усередині будинку загинули фрески, ікони, орнамент на стінах.

Однак в 1980 році жителі Фороса встали на захист храму й урятували його від повного руйнування. Адже за рішенням облвиконкому і ялтинського міськвиконкому церква й околишня земля передавалися для будівництва пансіонату КБ Дніпропетровського “Южмашзавода”, яким керував на той час Л.Д. Кучма (майбутній Президент України). На настійну вимогу зацікавлених людей церкву проголосили пам'ятником архітектури ХIХ століття. Знадобилося сім років для того, щоб домогтися виділення коштів хоча б на зовнішню реставрацію храму.

В 1990 році стараннями жителів селищ Форос, Орлине, Мухалатка храм вирішили повернути віруючим. Церкву передали Руській Православній Церкві. Настоятелем став ієромонах отець Петро (у миру Віталій Леонідович Посаднєв). Місцеві жителі прибрали в храмі, вимили підлогу. 3 червня 1990 року в переддень свята Святий Трійці вперше за багато років відправили молебень із водосвяттям і освятили храм.

1992 року Фороській церкві виповнилося 100 років. На той час бригада реставраторів поставила нові мідні куполи, засяяли позолочені хрести, закінчили внутрішній розпис вівтаря й купола храму, у вікна вставили кольорові вітражі.

Храм Воскресіння Христового знову знайшов мідні дзвони, один із яких вагою в 200 пудів зберігався на маяку мису Мишоїд – подарунок храму від Чорноморського флоту.

Для Фороської церкви в черкаських майстрів замовили новий іконостас, що акуратно упакований, прибув у Фороський храм 18 серпня 1997 року. Але в ніч на 20 серпня відбулася трагічна подія: архімандрита Петра вбили грабіжники, які сподівалися розбагатіти, привласнивши гроші, зібрані на іконостас. Тому тепер поруч із іконостасом висить табличка зі словами “Іконостас цей було споруджено у благоугодну пам'ять про подвижницькі труди настоятеля храму архімандрита Петра, злочинно було вбитого 20 серпня 1997 року”.

 

---

ЦЕРКОВЬ ВО ИМЯ СВЯТОЙ ЖИВОНАЧАЛЬНОЙ ТРОИЦЫ ("КУЛИЧ И ПАСХА")

Эта церковь, которая стоит сейчас в промышленном районе, по своему архитектурному замыслу, пожалуй, - самая своеобразная в городе. Этим своеобразием храм обязан своему заказчику - генерал-прокурору князю Александру Алексеевичу Вяземскому, владельцу села Александровское, что находилось на левом берегу Невы, в 10 верстах от столицы. Здесь он начал сооружение обширного усадебного дома и разбил парк. В центре парка князь решил возвести храм, посвященный празднику Обновления храма Воскресения Господня в Иерусалиме (Воскресению Словущему). Воплощение идеи он поручил архитектору Н. А. Львову. Постройка церкви велась в 1785 - 1787 годах на средства Екатерины II, но ее освящение задержалось до 1790 года. Освящение его, по желанию императрицы, состоялось во имя Святой Живоначальной Троицы. Название церкви – "Кулич и Пасха" объясняется ее внешним видом. На самом деле зодчий вкладывал в своё творение более утончённый смысл. Заказчик церкви, князь Вяземский, служил генерал-прокурором, т. е. по ведомству юстиции. По замыслу архитектора ротонда символизирует храм правосудия, а "твёрдая призматическая пирамида" - "неколебимую купность... трёх добродетелей": Истины, Человеколюбия и Совести.

Сама церковь представляет собой круглое сооружение в виде ротонды, охваченное со всех сторон колоннадой из 16 колонн ионического ордера и увенчанное плоским куполом. Отдельные детали архитектурного оформления фасада (овальные окна 2-го яруса, капители, украшенные гирляндами) характерны для раннего русского классицизма. Звонница храма имеет форму четырехгранной пирамиды, прорезанной с четырех сторон арками для колоколов. На первом ярусе колокольни расположена крещальня. Внутри круглый зал храма, высота которого равна диаметру, декорирован коринфскими пилястрами, поддерживающими широкий пояс антаблемента; над проёмом алтарной апсиды - фигуры парящих ангелов. Подобный тип церкви, довольно эффектный снаружи, оказался неудобным для православного богослужения, поскольку почти не осталось места для алтаря. Поэтому в 1858 году к ротонде пришлось пристроить ризницу и каменный притвор, внеся существенную поправку в замысел зодчего.

С марта 1938 храм, находящийся под охраной "как памятник всесоюзного значения", стоял закрытым, используясь под клуб, но весной 1946 был приведен в порядок и с 17 апреля открыт для богослужения. Главной святыней храма до его закрытия была икона Святой Троицы, пожертвованная в 1824 году крестьянами села Александровского, украшенная позже сребропозлащённой ризой. Она пропала вместе с другими образами и ценностями при закрытии храма. Всё современное убранство церкви было собрано уже после возобновления богослужений в 1946 году из других закрытых храмов города. Синий с золотом иконостас середины XVIII в. был перенесен сюда из Благовещенской церкви на Васильевском острове. Ныне в храме пребывают такие святыни, как икона Божией Матери "Всех Скорбящих Радосте" (с грошиками) из церкви в Стеклянном, чудотворный образ Святителя Николая из Троицкого собора Колпина и многие другие. В храме также находятся иконы Тихвинской Божией Матери, Казанской Божией Матери, Преподобного Серафима Саровского, молящегося на камне, с его святыми мощами и Преподобного Нила Столбенского, также с мощами.