З молитвою до воцерковлення

БОГ — В ДУШІ?

Часто можна почути: “Я не йду в Церкву, бо Бог – Він у душі”. Однак, мені здається, тільки люди занадто поблажливі до себе, можуть так легко сказати, що Бог у них в душі.

Що стосується мене… Я хотів би, щоб у моєму серці Він міг бути, але – що я зробив для цього? Бог не може бути у мені, це абсурдно, у тому бруді, в якому я себе тягою, сказати, що у мене в душі.. Бог?!

Так, звичайно, без Його присутності душа, думаю, просто миттєво припинла б своє існування. Але тоді, якщо у моїй душі є Бог, то Він там вже точно не один… Як у Ф.М.Достоєвського: “Тут дьявол с Богом борется, а поле битвы – сердца людей…” І додає: якби тільки диявол! Я ж один, один і люблю Його, і борюсь з ним. Ось у чому справа!

Тому маю дізнатися: Бога в душі, в такій душі! – немає. Я Його сам виганяю, постійно перетворюючи у зло свободу, яку Він мені дав.

Але це усвідомлювати – гірко, боляче, іноді просто жахливо усвідомлювати таке!

Навіщо я йду в Церкву? Ой, як же повільно, немов у страшному сні, немов в уповільненій зйомці – йду я в Церкву, для того, щоб… Чим пояснити?

Коли виявили пухлину, я пішов на операцію; мені страшно було лягати на стіл, але носити у собі пухлину – немов розтягувати смерть, мов гуму, - ще страшніше.

А після операції, коли дізнався, що пухлину видалили, з`явилася надія: а раптом я ще зможу жити? І стало трохи легше після цієї думки. А далі ще хіміотерапія, щоб спробувати вбити цю онкологічну шкоду в лімфі, у крові… Такі сильні лікі, що нудить і випадає волосся… Але коли ці ліки подіяли, і мені повідомили, що аналізи прийшли у норму, і з`явився шанс – я вже дякував, благословляв лікарів за все, що вони для мене зробили хоча б і за один лише шанс видужати… Я йду в Церкву за своїм шансом.

Мені хочеться подобатися від того страшного усвідомлення, яке гірше пухлини – що Бога нема у мені, що я не умію і не можу жити, якщо хочеш щоб Бог…

Нікчемне, мерзенне життя, яке я веду – та що там говорити про Бога у душі?! Я йду в Церкву.

Вона – і лікарня, і батьківщина, і місце, де тебе по-справжньому люблять і де ти вчишся любити. Христос, усі таїнства, вся традиція, народжена любов`ю і прагненням до Нього – я в Церкві немов прокидаюсь. Вона дає силу і підтримку, щоб стати кращим, дає надію, що Бог буде і в моїй душі.

Можливо, і незрозумілі ці “застарілі” церковні правила, але що мені пропонують натомість? Модні теорійки від диво-гадання до психоаналізу, які претендують на те, що можуь все змінити, хоча насправді вирішити головну мою Проблему вони не здатні? Хай Бога і нема у моєму серці, але психоланалітик мені Його туди не “вправить”. Бога треба шукати саме в Церкві.

Я розумію, що тут посиплються запитання: “І це в Церкві, де на тебе можуть накричати, вимагати грошей, де обзивають один одного єретиками і ще чого тільки не роблять?

Так, в Церкві. Тому така приголомшлива лайка, таке жахливе зловоння наших поранених душ, тому така абсурдна наша патологічна нелюбов, бо вона - у Церкві. Бо Церква світлом своїм знаходить ці хвороби. Я бачу своє життя в зеркалі іншого, святого житя – і розумію, що маю бути не таким, зовсім не таким, яким я є!

Як у Бориса Гребенщикова: “ Что ж, я пьян, как архангел с картонной трубой; Как на черном – так чистый, как на белом – рябой.” Якщо приберете “біле”– я буду вважати себе чистим, і це буде страшна неправда про мене. Але я вже не можу жити в обмані.

“Придите ко Мне, все труждающиеся и обремененные, и Аз успокою вы”, — говорить Христос. І тягнуться до Нього натовпи тих, хто відчув, що хворий, що нема Бога у душі, що душа страждає. Так поранені тягнуться у лазарет. Страшний, майже непристойний у своїй оголеності натовп покалічених людей, едина відміннність яких – усвідомлення свого каліцтва і пошук Лікаря – Бога в душу. Звіди і крик, і бруд – на фоні Краси. Але Церква не салярій, не санаторій, а радше вже фронтовий лазарет. Тут і біль, але тут і надія…

Можливо, хтось вважає себе абсолютно здоровим, а інші не знають, що в Церкві лікують.

Можливо, у багатьох справді Бог у душі – каже це майже без іронії: Що я знаю про Бога і про інших людей?…

Б.Гребенщиков заспіває: “…Мне не нужно награды, не нужно венца, только стыдно всем стадом прямо в Царство Отца…” Господи, якби йшлося про вінці чи нагороди! Мені не соромно, нехай “у стаді”, у натовпі. Не соромно. Аби тільки Бог насправді оселився у мене в душі, і я був би живий.