ПАСТИР І ПАСТВА

Залишаючи позаду гіркий досвід спілкування з гріховним світом, кожен із нас своєю стежиною приходить до храму і починає робити перші кроки на шляху до досконалості. З великою ретельністю ми занурюємося в море святоотцівської літератури, що сповнена духом подвижництва, зреченням від світу і прагненням до вищих цінностей буття. Під впливом таких книг ми спочатку часто-густо приходимо до помилкового висновку: треба усе кидати і бігти у світ за очі, куди завгодно: у монастир, у скит, у вічну подорож по святих місцях...

Вся святоотцівська школа нагадує нам про те, що крайнощі в духовному житті небезпечні. Старці ж докладали чимало зусиль аби вберегти своїх духовних чад від необдуманих рішень, од вчинків, які не пройшли іспит совісті й часу (бо якось один архієрей навчав: "час - кращий лікар, усе покаже... ") і могли б призвести до крайнощів.

Святі отці визначають це крайнощами: коли людина береться за подвиг, який їй не по силах, або ж навпаки - зовсім ухиляється від духовного ділання. Причиною цього є наше самолюбство, яке не дає нам побачити себе такими, якими ми є насправді: слабкими, покаліченими власною гріховністю, гордовитими, емоційними і навіть занадто фантазуючими. Адже, зізнаймося, що ми здебільшого по книжках складаємо уявлення про духовне життя (і це в кращому випадку). Все це призводить до того, що ми заходимо в безвихідь або потрапляємо у важкі обставини, коли починаємо свій духовний шлях.

"Я пам'ятаю, - пригадує під час однієї із своїх бесід митрополит Антоній Сурозький, - як мені боляче було, коли вперше я пішов до свого духівника, отця Афанасія, на сповідь. Я сповідався йому, як тільки вмів, чесно, і очікував, що він, чернець, мені зазначить радикальний шлях: "Роби те, те і саме так". А те, що він сказав, мене вразило і навіть у чомусь розчарувало; він мені сказав; "Я тобі скажу, що ти повинний був би зробити, якби ти був на це спроможний". І додав: "А тепер поміркуй: що з усього цього ти можеш виконати? На що в тебе вистачить мужності? Що тобі дозволять обставини? " І я йому тоді відповів: "Ось те мале з великого, що я можу виконати". - "Виконай це, і коли ти виявишся вірний у малому, Бог тебе поставить над великим". І це дуже важливий момент: не вишуковувати у Священному Писанні, у Євангелії, у діях Христа, у Його словах, у притчах, у відношеннях Бога до людей найбільше, помилково сподіваючись, що ми можемо це виконати... …"

І як часто ми помиляємося (особливо молодь), коли приходимо до священика на сповідь із думкою про те, що почуємо від нього чітку вказівку: "іди в монастир" або "одружуйся". Кажучи святоотцівською мовою, це не в його владі приймати такі рішення. Це у владі нашої свободи, котрої не може порушити навіть Сам Господь. Але, на жаль, як часто нас заносить убік. Ми намагаємося усі зусилля покласти на те, щоб одержати щось на кшталт чіткого рецепту-вказівки, а потім приписати це до явної волі Божої або знаменню згори. І що ж тоді це за любов, коли тобі вказують, кого тобі варто любити і кому належати. А Господь якраз і не чекає від нас такої пасивної любові, що йде не з глибини люблячого серця, а обумовлена збігом обставин. А якщо ми від священика не чуємо таких "одкровень", то, часом, дуже швидко втрачаємо довіру до такого пастиря і говоримо: "ну що ж це за духівник!" …

(Далі буде)