Вірoю є також безтурботність та цілковите вручення себе Богу. На цей подвиг повної беззахисності (як беззахисним виявився перед Богом Авраам при відході з Уру і при приношенні своєї страшної жертви) людину може лише любов до Того, Хто особисто і на досвіді вже відкрився йому в глибинах його серця. Любов, що довірила себе Богу, що навчилася за все дякувати, вже "не шукає свого" (1 Кор. 13, 5). Знаходячи свій Предмет - Господа Життя, - вона розуміє, що немає вже змісту і сили у властивій людській турботі про себе, тому що "якщо Бог за нас, хто ж проти нас?" (Римл. 8, 31).

"І вже не я живу, але живе в мені Христос"... З цих слів випливає: у вірі я не живу. Виходить, віра є актом самоупокорення. Центр моїх життєвих інтересів, радощів і лих я забираю із себе і кажу: "Не моя воля, а Твоя хай буде"... Тільки так прийде "Богоприиймаюча немічність" (2 Кор. 12, 9).

Якщо я не потіснюся - Богу нікуди буде ввійти. Смиренність і духовне жебрацтво - це суто містичні характеристики. Це не придавленість і не затурканість, це - розкритість: "Ось я: зігрій мене, Господи".

Зустріч двох воль, у діалозі яких здійснюється доля людини, є одкровення Промислу. Віра здійснюється в події цієї зустрічі. Виходить, віра - це прийняття Промислу. От тепер ми можемо зрозуміти преп. Ісака, що говорить про те, що знання породжує страх, а віра його виганяє.

Якщо людина щось робить зі знанням, тобто надіючись на своє знання предмета і на свої сили, - то в ньому цілком природньо є місце для страху. Це страх перед можливою невдачею, можливою втратою, страх - як би не завдати шкоди, не зазнати поразки. Адже знає людина, що вона не всемогутня, а тому у своїх розрахунках і думках залишає місце для остраху: він сам на сам із світом стихій і немає йому помічника. Тому "відання (знання) супроводжується страхом, а віра - надією. Якою мірою людину ведуть різні способи наукового пізнання, такою ж мірою зв'язується вона страхом і не може розраховувати на звільнення від нього. А хто піде до віри, той робиться вільний і самовладний. Способи відання 5000 років, або дещо менше, або понад те управляли світом, і людина не могла підняти голови від землі й усвідомити силу Творця свого, поки не засяяла віра наша".

Отже, сцієнтизм (у термінології прп. Ісака - покладання на своє знання) насправді відхиляє Промисел Божий, тобто обертається практичним атеїзмом. Понад те, коли спроектована людиною діяльність не досягає успіху - вона починає шукати винуватців своєї невдачі. Вона відхиляє промисел. Вірує цілком фанатично в свою власну непогрішність. Первородного гріха та його наслідків така людина також не визнає. Диявола вважає середньовічною фантазією. Де ж шукати їй причину своєї невдачі? Тільки в інших людях, у їхніх злих намірах.

І коли вона "не вбачає таємничого Промислу, тоді сперечається з людьми, що перешкоджають і чинять спротив цьому". Отже, сцієнтизм і надія на знання спричиняють страх, а згодом і ненависть до людей.

Відтак, ми знову бачимо, що віра і любов взаємопов'язані одне із одним. "Як спогад про вогонь не зігріває тіла, так і віра без любові не робить у душі просвітленості знання", - говорить преп. Максим Сповідник. Любов - це відкритість і дар, це готовність прийняти невмістимість іншого в мої життєві прожекти.

     “И сколько надо храмов на крови,
     Чтобы понять, отбросив прочь химеры,
     Что смертоносна вера без любви,
     Как не спасает и любовь без веры!”